Мне подарили

10:03 25.09.2017

В Україні борщ здавна вважався символом міцної родини: усі інгредієнти у полив’янім горщику, варяться, бурлять, а потім, мліючи, передають свої аромати і смаки одне одному, стають одним цілим — багатим, наваристим, густим.

1.

У давнину українці традиційно готували борщ на поминальний обід, вважалося, що з парою від борщу відлітає до раю душа небіжчика.

2.

Існує понад 70 складених і описаних рецептів червоного борщу, найскладнішим та найдорожчим з яких вважається "Борщ київський". Бульйон для нього варять з яловичини, баранини та свинини, а окрім обов’язкових складників додають натуральний хлібний квас.

3.

На Чернігівщині готують борщ з грибними "вушками" і називають його "переяславським".

4.

Полтавчани борщ варять на основі курячого бульйону і обов’язково кладуть до нього традиційні для свого регіону галушки.

5.

На Житомирщині борщ має два різновиди: "поліський" — з в’яленими в’юнами і грибами та "коростенський" — на сухофруктах.

6.


Є на карті України регіон, у якому взагалі немає свого борщу, — це Закарпаття. Дуже рідко там варять борщ із самої лише картоплі та буряка, без капусти і називають його "львівським".

7.

Галичани в давнину готували борщ дуже ріденьким, без картоплі, тільки з буряка, приправляючи засмажкою, а для кислоти додавали вишневий чи яблучний сік.

8.

У єврейській кухні борщ готують виключно на курячому м’ясі і додають досить багато цукру, а буряк не тушкують, а відварюють.

9.

Існує в кулінарії навіть "московський борщ", який готують на бульйоні з яловичини і копченостей, а подають із нарізаними сосисками.

10.

У класичний український борщ в самому кінці варіння обов’язково кладуть свіже свиняче сало, товчене з часником, сіллю і зеленню, знімають каструлю з вогню, накривають кришкою, дають борщу настоятися не менш як півгодини (чим довше, тим краще) і тільки тоді подають.

11.

Першими закислювачами для борщу слугували сироватка, кисле молоко, кисла капуста, ягоди або незрілі яблука. Томатна ж заправка з’явилася в українському борщі лише в кінці XIX — на початку XX столітті, коли в Україні остаточно прижилися американські помідори.

12.

Українські ЗМІ часто використовують неофіційний "індекс борщу" (за аналогією "індексу Біг-Мака") для оцінки купівельної спроможності різних валют, а також визначення реальної інфляції гривні. Індекс борщу — це середня сукупна ціна продуктів, необхідних для приготування певного об’єму цієї страви станом на певну дату.

13.

Палкими шанувальниками українського борщу були такі відомі постаті як письменник Микола Гоголь, імператриця Катерина ІІ, знаменита на весь світ балерина Анна Павлова.

14.

На честь українського борщу було назване невелике містечко Борщів, розташоване на Тернопільщині. Щоосені воно стає центром фестивалю "Борщ-їв". Цьогоріч фестиваль борщу відбувся 9-10 вересня.

15.

Існує географічне поняття "борщовий пояс", що охоплює території, на яких традиційно готують борщ, — від південно-східної Польщі через Україну, Білорусь до російських регіонів на Волзі та Дніпрі.

16.

У Забайкаллі розташований Борщовочний хребет. Прямого стосунку до борщу він, звісно ж, не має, але походить від села Борщовка, розташованого біля північно-західного підніжжя хребта.

http://coma.in.ua/27704

14:35 24.09.2017

Юний Павло Тичина учився у Чернігівському духовному училищі. Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка, Віктор Коновал.
Якось у 1913 році Павлусь гостював у Воронькові у Коновалів і Віктор познайомив друга з сестрами Інною (Нюсею) та Полею. Павло був заворожений дівчатами: Поля стала тією, кого Тичина назвав «моя Весна». Пізніше, 31-річний Тичина писав у щоденнику: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив».

Павло Тичина “Панно Інно…” група “Мертвий Півень” музика Віктора Морозова
Та «Весна» скоро кинула Павла, вийшла заміж за інженера.
Тільки одній із панянок Коновал Павло написав слово «кохана». Це була Тася (Тата, Туся) – кузина сестер Віктора, гімназисточка з Києва. Вона смілася, коли Тичина читав поезії.

24 квітня 1920-го від сухот померла панна Інна. У щоденнику Тичини з’явився запис: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю?». У 30-х роках Поля знайшла Павла в Харкові: просила, щоб Павло виручив з тюрми її брата. Поля померла раніше за Павла, Тичина тоді був хворий і на похорон не пішов.
Спливли роки і київський школяр Леонід Кисельов виспівав…
О, панно Інно, панно Інно.
Я сам, вікно, сніги.
П. Г. Тичина
Луна позолотила иней,
Налипший на моем окне.
Красивое девичье имя
Звучало в тишине.
И было имя необычным,
И долетало, словно стих,
Сквозь стук ирпенской электрички,
Сквозь смех товарищей моих.
И три протяжных, чистых звука
В меня бросала мгла.
Она, должно быть, нянчит внуков.
А, может, умерла.
Но тосковал о ней Тычина
И вспоминал, и постигал.
О Инна, дорогая Инна.
Я здесь один. Снега.

http://uahistory.com/topics/famous_people/9145

09:40 22.09.2017

Радіо МАКСИМУМ продовжує знайомити вас із "родзинками" української мови, які знадобляться у щоденному спілкуванні. Цього разу до вашої уваги — правильне наголошування. Здивуйте рідних своєю красивою вимовою!

Саме наголоси найчастіше стають каменем спотикання для багатьох із нас. Зізнаймося, і вдома, і на роботі ми далеко не завжди дотримуємося правильного наголошування. А якщо взяти до уваги те, що наголос в українській мові руховий то деякі слова потрібно просто запам’ятати.

Корисна шпаргалка із правильними наголосами у частовживаних словах!



09:02 19.09.2017

Радіо МАКСИМУМ продовжує знайомити вас з особливими українськими висловами, які знадобляться вам у щоденному спілкуванні. Здивуйте рідних своєю багатою мовою!

Цього разу редакція зібрала українські фразеологізми на всі випадки життя. Вживайте їх вдома і на роботі, і ви вразите людей своєю начитаністю. Гайда!

Давати горобцям дулі — ходити без діла, тинятися, байдикувати. Можна ще баглаї годувати; клеїти дурня; бити байдики, ловити ґави; лежати лежнем; посиденьки справляти.

З дощу та під ринву — з однієї неприємності потрапити в іншу, ще більшу. Гарний синонім до більш звичного "з вогню та в полум’я". А ось ще варіанти: тікав від диму, та впав у вогонь; з калюжі та в болото; утікав від вовка, та натрапив на ведмедя".

Сміятися на кутні — означає геть протилежне — плакати. Самі поміркуйте: зазвичай, людина сміється, коли їй радісно. Та щоб стало видно кутні зуби, усмішка має бути дуже натягнутою. Так буває, коли сміються з примусу, під тиском або плачуть.

Як з гуски вода — хтось зовсім не реагує на щось. Відомо, що вода з гусячого пір’я спадає тому, що гуска постійно змащує його жиром, який виробляє залоза, розташована біля хвоста. Отак і наші, приміром, нардепи — на вимоги людей вони не реагують, від кримінальних справ тікають закордон, та ще й з рук їм усе сходить.

Товкти воду в ступі — займатися чим-небудь непотрібним, марно гаяти час; те саме, що "переливати з пустого в порожнє". Цікава історія походження цього фразеологізма: раніше в наших предків був звичай, коли наречена товкла воду в ступі!

Так, у перший понеділок після весілля у будинок молодят сходилися всі родичі з боку нареченого. Вони сідали навколо столу, вручали молодій дружині ступу з водою і примушували її товкти. Усі її старання були спрямовані на те, щоб якомога більше і швидше розплескати на всіх воду. При цьому молода дружина не мала показувати своє роздратування. У цьому й полягав сенс обряду: родичі випробовували невістку на терпіння і працьовитість!

До сьомих (нових) віників — дуже довго, тривалий час. Забули про річницю? Вам про це до сьомих віників не забудуть

Позичати у Сірка очей — втратити почуття сорому, честі, власної гідності. Цей фразеологізм, погодьтеся, доречний у багатьох випадках щодо різних осіб.

Знову за рибу гроші — наполягати на чомусь; настирливо повторювати уже відоме.

Годувати жданиками — неодноразово обіцяти зробити щось, але не дотримуватися обіцянок.

Небо прихилити — бути ладним зробити все можливе й неможливе для чийогось щастя. Прихиляйте небо для своїх коханих!


Як Пилип із конопель — недоречно, недоладно або невчасно зробити, сказати що-небудь.

Топтати ряст — жити.

Ряст вважають провісником весни. Щойно він з’являвся з-під снігу — люди поспішали на узлісся і босоніж пританцьовували зі словами: "Топчу, топчу ряст. Дай, Боже, того року діждати і ряст потоптати!". Це означало, що людина, яка доторкнеться до живої природи, набереться життєвої сили, щоб дожити до наступної весни. Зараз обряд відійшов у минуле, а от фразеологізм й далі "живе" в народі.

Ні за цапову душу — цілком даремно, марно.

Передати куті меду — перебільшувати, виходити за межі допустимого.

Як у Бога за пазухою — почуватися спокійно, затишно, у повній безпеці; жити в достатку. Ще фразеологізми-синоніми: жити паном; як у Бога за дверима; як вареник у маслі; як попів кіт на печі. Сподіваємося, саме так добре вам і живеться!

15:50 17.09.2017

15 вересня 1983 року зі словами на устах – «Любіть Україну» у Тернополі упокоївся 78-річний найдивовижніший живописець-іконописець Андрі́й Наконечний.
Народився він 31 травня 1905 року в селі Урмань, нині – Бережанського району на Тернопільщині в заможній сім’ї Михайла та Пелагії (з дому – Когут) Наконечних.
Здавалося б звичайне дитинство сільської дитини: дружна, працьовита родина, шестеро дітей. Тато, який багато читав і умів цікаво розповідати. На жаль, одинадцятирічним Андрій став сиротою і спізнав гіркоту поневірянь. Зростав у праці, багато малював, але світ не без добрих людей. Після початкової школи він продовжив навчання у приватній столярній майстерні Миколи Когута, який щиро опікувався учнями, возив їх у музеї та на виставки до Львова.
У 1928 році майбутнього митця призвали до Війська Польського, де він служив на залізниці у Кракові як писар і оформлювач. Там молодий юнак тяжко захворів і його було відкликано від строкової військової служби. З дозволу старшин Андрій Наконечний залишився жити в казармі та одержав можливість брати уроки малювання у приватній школі професора Гофмана, а у 1929-1933 роках – продовжив навчання у школі проф. Альфреда Терлецького при Краківській Академії Красних Мистецтв.
Любов до традиційного візантійського іконопису молодому митцеві прищепив професор Краківської Академії Кароль Гомоляш. Після закінчення Академії Андрій Наконечний одержав диплом вільного художника. Він успішно творив у жанрі іконопису, портрета й пейзажу, займався оформленням книг, мав персональні виставки у Кракові.
У 1932 році Андрій Наконечний разом із Дам’яном Горняткевичем, Андрієм Лепким і Михайлом Зорієм розписав церкву в селі Настасів Тернопільського повіту. У 1938 році став переможцем конкурсної виставки у жанрі релігійного малярства. У червні-липні 1939 року подав 12 образів на загально польську виставку сучасного релігійного мистецтва у Кракові.
Молодий, талановитий іконописець потрапив під опіку Митрополита Андрея Шептицького. З його благословення мистець протягом 1938-1939 років малював копії фресок ХV століття каплиці Чесного Хреста, що на Вавелі — резиденції польських королів у Кракові. На стінах і склепіннях каплиці було зображено 43 композиції зі сценами від «Благовіщення» до «Успіня», а поміж цими сценами – поодинокі постаті святих, євангелістів та ангелів. Митрополит листувався з художником, давав фахові рекомендації та зауваження. З початком Другої світової війни Наконечний закінчував замовлення під німецьким конвоєм. Копії фресок використовувалися Митрополитом Шептицьким як зразки візантійського ортодоксального малярства в іконописній школі, що діяла при монастирі студитів у Львові. Після приходу радянської влади в західні області України, копії фресок, як і багато інших сакральних творів митця, пропали безвісти.
У Кракові, Андрій Наконечний, за підтримки Володимира Кубійовича, звільнив з німецького арешту професора астрономії Ягеллонського Університету Банахевича та свого товариша-художника. Це викликало підозру в гестапівців, і йому довелося втікати до Кенігсбергу, після того подався у Карпати. У Сяноку Наконечний малював околиці міста, дзвіницю в Чертіжі, церкву в Дудівцях.
У роки війни А. Наконечний переїхав до Львова, де, крім малярства, займався політичною діяльністю. 30 червня 1941 року він був у будинку «Просвіти» у Львові під час проголошення Акту відновлення Української Держави. Андрій Наконечний піднімав національний прапор на башті Княжої гори. В уряді Ярослава Стецька Наконечний займався питаннями культури та мистецтва, розробляв взірці військових відзнак для майбутньої Української Армії.
5 липня 1941 року гестапівці заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька, а також близько 300 членів ОУН, з яких 15 було розстріляно. Наконечного вчасно попередили, що на його квартирі нацисти влаштували облаву. Більшість творів митця тоді пропали, серед них – ікони, історичні композиції, пейзажі. Рятуючись від гестапо, Наконечний знову повертається у рідне село, тепер – назавжди. Оскільки в уряді Ярослава Стецька він діяв під псевдо, то зміг уникнути подальших переслідувань.
У 1942 році Андрій Наконечний одружився з вишивальницею Євгенією Юрковською. Шлюб благословив сам Митрополит Андрей Шептицький іконою «Мати Божа – заступниця Соборної України», на якій зробив напис: «Пана А. Наконечного та його дружину з нагоди вінчання хай Бог благословить». На весілля приїхали друзі-побратими: художник Едвард Козак (ЕКО), зв’язкова Романа Шухевича Галина Дидик (псевдо «Анна»). Невдовзі у молодого подружжя народився син Зеновій. У 1942 та 1944 рр. Наконечний написав кілька портретів дружини в українському вбранні, а також «Автопортрет» (1943).Його твори експонувалися поряд з картинами Святослава Гординського, Едварда Козака, Ярослави Музики, Осипа Куриласа, Петра Обаля, Миколи Бутовича.Після другої світової від арешту вберегли «записані» чотири класи освіти. Андрій Наконечний трудився в каменоломні, у лісовому господарстві. Щоб підтримати підпільних вояків УПА, він малював карикатури на радянську владу і передавав зв’язковою «Анною» (Галиною Дидик).
Із 1954 року аж до смерті Андрій Наконечний працював малярем у Бережанському шляховому відділі, з яким незабаром переїхав до Тернополя. Малювати Андрій Наконечний боявся, хоч за часів хрущовської «відлиги» виставив кілька пейзажів.
Останнє десятиліття було найстрашнішим: паралізований, прикутий до ліжка талант проривався. Так з’явилися пейзажі («З рідного Урманя», «Тернопіль»), історичні полотна («Козак на могилі», «Євангеліє»), іконопис («Вознесіння», «Хрещення», «Благовіщення»).

17:54 16.09.2017
3371

Тарас Шевченко – письменник і художник, який вже не одне століття надихає українців.

Говорити про Шевченка без пафосу, дійсно, важко. Адже без перебільшення видатний письменник, художник, борець за правду і свободу є символом України.

Його вірші, поеми і просто короткі фрази є джерелом надії і стимулом до боротьби вже 200 років. Останнім прикладом можна вважати події на Майдані, які засвідчили це.

Ми відібрали найвлучніші висловлювання Тараса Шевченка-письменника та поєднала їх із картинами Шевченка-художника.

“Кавказ”

“Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!”

“Селянська родина”, 1843 р.

“І мертвим, і живим…”

“Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.”

“Смерть Богдана Хмельницького”, 1836-1837 рр.

“Гамалія”

“Огонь запеклих не пече.”

“Укріплення Іргизкала”, 1848-50 рр.

“До Основ’яненка”

“Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!”

“Аскольдова могила”, 1846 р.

“І мертвим, і живим…”

“Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають”.

“Пожежа в степу”, 1848 р.

“Заповіт”

“Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

“Почаївська лавра з півдня”, 1846 р.

“Катерина”

“Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.”

“Перерване побачення”, 1839-1840 рр.

“І мертвим, і живим…”

“Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя”.

“Сон бабусі і онучки”, 1840 р.

“Тарасова ніч”

“Зажурилась Україна — така її доля!”

“Костел св. Олександра у Києві”, 1846 р.

“Чи ми ще зійдемося знову?…”

“Свою Україну любіть.
Любіть її…Во врем’я люте.
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

“Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї”, 1848 р.

Джерело: espreso.tv
10 висловлювань Шевченка, які досі актуальні для українців

10:11 15.09.2017

12 красивих українських слів, які замінять популярні запозиченняВ українській мові є безліч красивих слів, які можна використовувати у щоденному спілкуванні замість запозичених.І ось декілька з них.

Похід або поїздку за покупками і сам процес закупівель краще називати закупами, а не шопінгом.



pic

Цим красивим словом замініть у повсякденному вжитку так звану "мертву лінію". Тож, встигайте не до дедлайну — а на реченець.

pic

Новостворену компанію, яка будує свій бізнес на основі інноваційних технологій, пропонуємо вам називати почином, а не стартапом.



pic

Відому музичну композицію у виконанні іншого музиканта або колективу називайте не запозиченим "кавером", а нашим — переспівом.



pic

Пакуйте свій наплічник та гайда в мандри, бо літо вже ось-ось закінчиться!



pic

Новий день, новий лайк, кожна мить її клондайк... Слів із пісні не викинеш, зате у повсякденному мовленні наполегливо рекомендуємо вам ставити вподобайки, а не лайки.



pic

Замість танцювальних чи реп-батлів виявити найкращого можна в герці. Так цікавіше, правда?



pic

Інформація, розміщена на певному ресурсі, — це вміст, а не контент.

pic

Сподіваємося, ви вже давно говорите світлина, а не фото. Але про всяк випадок нагадуємо.

pic

Сподіваємося, вас оминають різні баги, або ж хиби.



pic

Популярний в мережі вигук wtf можна висловити колоритним "якого біса?".



picДжерело

21:08 11.09.2017

Еталонний одесит Михайло Водяний виявляється зовсім не одесит, а харків’янин; і навіть не зовсім Водяний (це псевдо), а Вассерман (перекладається як «водяна людина»).
Він народився 23 грудня 1924 р. Батько, Григорій Михайлович – начальник із постачання, мама, Ганна Львівна, домогосподарка, мала добрий слух та брала участь у самодіяльних виставах. Хлопчик з трьох років днював й ночував в церкві, слухав хор. Старший син Григорія та Ганни отримав ім’я – Роберт, середній – ім’я діда – Михайло. Мовний апарат Мишка генетично сформувався під семітські мови, тому при вивченні російської були дефекти мови, але Вассерман їх долав. Учнем школи Мишко захопився самодіяльним театром у Кисловодську. З цього приводу батько зауважував: «У роді не без вирода. Старший син нормальний, два інститути закінчив, а у молодшого в голові одні драмгуртки та перевдягання». У 1941-му закінчив школу й вступив одразу на другий курс акторського факультету, навчався до 1943 року в Ленінградському театральному інституті. Війна, загибель старшого брата, неприємності у виші призвели до того, що після третього курсу Миша повернувся до рідних.
І тут доля звела Мишу з Леонідом Утьосовим. Відомий актор побачив Вассермана на концерті й порадив: «Шукайте себе в опереті, у вас талант!» У 1943 році у П’ятигорському театрі музичної комедії Миша Водяний дебютував на професійній сцені. У ті часи в масовці був задіяний школяр Генріх Боровик, майбутній журналіст-міжнародник, вони потоваришували. Актор П’ятигорського (1943-1945), потім Львівського (1945-1953) театрів музичної комедії. У опереті І. Дунаєвського «Вільний вітер» на львівській сцені вперше зустрілися Маргарита Дьоміна та Михайло Водяний (Пепітта і Міккі). Мара не звернула уваги на Мишу (актор другого плану, «фрачний простак»!). Він був на два роки молодшим, тому Мара зверталася «Михайло Григоровичу!». Згодом подружилися, 1953-го одружилися та прожили разом 35 років. У 1953 р. театр переїхав до Одеси й став Одеським театром музичної комедії. Молоді поселилися у будинку китобійної флотилії, на вул. Дерибасівській, 14/17 (ріг вул. Дерибасівської, 14 та Катеринівської, 17).З того часу неодмінними місцями прогулянок Водяного став Приморський бульвар та Дерибасівська.
У маленькому, зручному театрі оперети на Грецькій площі дуже швидко ставало душно, тому під час вистави двері на вулицю були відкриті. Звісно, це знали всі юні одесити і щодня дивилися театр, знали улюблені вистави напам’ять. Одесити одразу ж сприйняли Водяного і увінчали його ореолом загадковості. Особливу славу йому принесла вистава «На світанку» Оскара Сандлера, роль Мишка Япончика (Михайло Винницький), некоронованого короля Одеси. Япончика (названого так за вузькі очі) добре знав «хрещений батько» Водяного – Леонід Утьосов. Він своїми спогадами допоміг створити образ «короля Одеси». Згадував Утьосов, що Мишка Япончик був його шанувальником: відвідував концерти, слухав, куплети Леоніда Осиповича. Детально розповідав, як ходив до штабу Мишка (кав’ярня «Фанконі» (на розі Катерининської та Ланжеронівської), коли у куплетиста Лева Зингерталя вкрали сценічний фрак і актор не міг вийти на сцену. Япончик враз змінився: прошипів «орлам»: «Що ви наробили? Позбавили людину шматка хліба. Щоб через півгодини у нього був фрак!» Коли Утьосов повернувся в театр, шокований Лев оглядав 18 фраків, принесених «хлопчиками» Япончика.
Під час громадянської війни в Одесі голодувало багато акторів. Віра Холодна, Рунич, Утьосов вирішили провести гала-виставу, а збір віддати голодуючим акторам. Влада тоді часто мінялася, але штаб Япончика контролював місто і люди боялися бандитів, увечері не ходили містом. Звісно, квитки не продавалися. Утьосов пішов на переговори до Мишка і попросив цього вечора не чіпати глядачів. Той погодився. На ранок місто уквітчали афіші: «Вільний хід містом після вистави і до 6 ранку. Гарантує Мишка Япончик». Вперше за багато місяців театр мав аншлаг.
Рідний брат короля бандитів чистильник взуття Юдій приходив до головного режисера театру Матвія Ошеровського консультуватися про подання образу брата (бандита чи гопника), бо це «дві великі різниці».
У ролі Япончика Михайло Григорович із такими знайомими котячими повадками… виходив на сцену 500 разів! Леонід Утьосов написав у щоденнику: «Єдиний випадок, коли думки всіх одеситів співпадають, це виконання Водяним ролі Мишка Япончика. Я бачив справжнього, живого Япончика, і вважаю, що Водяний більше схожий на Япончика, ніж він сам».
24 квітня 1967 року у московському кінотеатрі «Росія» відбулася прем’єра комедії «Весілля в Малинівці». «Ідейно шкідлива» «примітивна оперета» глядачі якої сміялися до сліз, а коли йшли фінальні титри, зал вибухнув оплесками. Проте абсолютним лідером за числом глядацьких симпатій став виконавець ролі Попандопуло Михайло Водяний.

Репліки його бандита в тільнику і червоних галіфе миттєво стали афоризмами для кількох поколінь: «Прибери ножик! Зробиш дірку, потім не запломбуєш!», «Натискуй на клавіші, продай талант!», «ето тібє, ето знову тібє», «і шо я в тібя такой влюбльоний?».Одного разу, коли Водяний запізнювався на гастрольний спектакль, пілоти посадили рейсовий літак на військовому аеродромі замість летовища обласного центру; ніхто з пасажирів не обурився, бо вони летіли із самим Попандопуло!
За сорок років роботи Водяний виконав сто п’ятдесят ролей! Були ролі, які до Водяного ніхто не виконував. Так, Ісаак Дунаєвський перше виконання оперети «Біла акація» віддав одеситам. Готуючи роль Яшки-Буксира, Водяний довго не міг знайти яскраве модне вбрання для фрайєра. Костюмери оббігали всі комісійні, шукаючи одяг. Якось на Дерибасівській Водяний помітив стилягу в сорочці з пальмами, пірамідами і з безглуздою краваткою. «Де можна дістати такий костюм?» – звернувся він до стиляги. – «Та це ж ви, Мішо! Тож я вам його дарую!». Парубок зняв із себе краватку, сорочку і віддав їх артистові. Водяний поліз в кишеню за портмоне, але ображений парубок сказав: «Я віддав це із вдячності за надану мені увагу».
Може, це і був зоряний час? Вони вдвох із Марою у затишній квартирі, на збудованій його руками дачі. Нерідко приїздив Утьосов, друг був старшим на 29 років, але вони цього не помічали. Сиділи на дачі, теревенили. Спостерігали, як сусідський півень гасав за молоденькою курочкою, як він насолоджувався сексом, як хазяйка кинула корм – і півень усе кинув, помчав дзьобати зерно. Навіть курка відкрила рота з того дива. А Утьосов проронив тост: «Не дай Боже так зголодніти!»
У 1979—1983 рр. актор був художнім керівником-директором, зміг добитися для театру нового приміщення по вулиці Пантелеймонівській). Не зважаючи на керівну посаду Водяний продовжував кожного вечора виходити на сцену. Місцева влада заставляла Михайла Григоровича підписати акт прийому, хоч новобудова мала безліч недоробленого. Цей «пресинг» довів Водяного до інфаркту.
1982 р. у Москві востаннє Михайло Григорович бачив Утьосова, його сумну посмішку. Після кончини друга Водяний домігся, щоб одну з вулиць Одеси назвали іменем Утьосова.
Потім хтось зазіхнув на головне крісло в театрі – і група товаришів послала куди треба донос на Михайла Григоровича. Михайлу інкримінували відвідини кубла, педофілію. Йшлося ж про розкішну квартиру директора престижного магазину, а також його власний бар. Допити, показання «свідків». Водяний переживав, нервував, мікроінфаркти, другий інфаркт.
Несподівано прямо в суді справа почала розвалюватися, «очевидців» та «постраждалих» розвінчували у брехні. Одна із свідків прямо в залі суду зізналася в брехні. Справу закрили згодом, допити припинилися, але здоров’я було підірване, пережив три інфаркти, товариші від нього відвернулися.
Водяного цькували в одеській пресі, на сторінках «Літературної газети». Чорні круки історії клепали анонімки, в яких звинувачували Водяного у підготовці сіоністської змови». Добродії вправлялися у анонімних дзвінках. Коли слухавку брала дружина, питали: «Скажіть, коли відбудеться похорон? А він повісився чи застрелився? Вінки куди привозити?»
62-річного Мішу (так його називає Одеса) третій інфаркт вирвав із життя.
Мара мужньо трималася, грала в театрі до останнього дня. У важкі часи безгрошів’я нічого з речей не продавала (все нагадувало чоловіка), не віддала дачу в чужі руки. 13 лютого 1999 року на сцені її прихопило серце, але не відмінила його спектакль. Наступного дня театр відзначав її 77-річчя. 15-го лютого її телефон мовчав. Зняли двері. Мара сиділа в фотелі перед портретом Михайла, ніби збиралася до нього. Навіки…

http://uahistory.com/topics/famous_people/6834

08:45 08.09.2017

– Кажеш, у світі не буває випадковостей? А прикинь. Я народилася в Запоріжжі на вулиці ЖУковській (чомусь тоді всі так казали) і тільки тепер питаю себе: « Чому на нашій вулиці було аж три виші?» Це ж найрозумніша вулиця міста!
– Сонечко моє, твоя Жуківська до 1902-го року називалася Ярмарковою. До речі, там на ярмарку у серпні 1843-го був молоденький Тарас Шевченко. Це була остання вуличка міста, за нею простягалася балочка-смітник. Через це дешеву землю вулички віддали під Олександрівське механіко-технічне училище, комерційне училище, чоловічу гімназію.
– Ага, як той казав: пойняв! А чому ж вони всі на парній стороні вулиці?
– Так це ж просто. По-перше, земля на парному боці вулиці була дешевшою, бо тільки по ній дозволялося жінкам із червоним бантом шукати бізнес-партнера. Тюрма, жандармерія, лікарні, школи, хейдери, училища, Дуньчин сад були на цьому боці.
По-друге, всі навчальні заклади на вул. Жуковського були чоловічими. Це ж юнь: пошук пригод, шаленство гормонів. Крім того, начальство застерігало: можна випити, побити повію, але боронь Боже – не займайтеся політикою. А повії могли дефілювати тільки парним боком вулиць. До речі, частенько кущі бузку першого Олександрівського саду були свідками кохання за 50 коп. Вхід до цього саду був платним (студентам 5 коп.) і розташовувався він на парній стороні Гоголівської вулиці. Частенько хлопці бігали через балочку на вулицю Красну, стукали у вікна, де стояли лампи з червоним абажуром. Ясно?
– Так, тепер ясно, чому на непарній стороні Запоріжжя – Великий московський готель, готель Лапшина, собор, театр, філармонія, стадіон, навіть Дворянський цвинтар, французька кав’ярня «Франзолька» (де тепер Будинок одягу), парк «Ротонда», будинок Бадовського.
– Вірно, бо бруків на непарних боках вулички щодня мили щіткою з милом. Тому-то пані не боялися за довгі сукні!
– А тепер скажи, чому білий дім і мерія на парній стороні проспекту?
– Угу! Ти ще спитай чому Шевченківський райком партії побудували на місці найбільшого публічного закладу Олександрівська!
– Намолене місце?

http://uahistory.com/topics/events/9014

10:59 07.09.2017

Осінь — пора пронизливого вітру, дощів, і опалого листя. Оскільки на вулиці з кожним днем стає все холодніше, люди починають створювати теплу атмосферу в домівках.

Ми зібрали для вас 10 красивих українських слів, які вкотре підтверджують, що прихід осені зовсім не повинен викликати смуток. Навпаки. Це час, коли..

Можна годинами дивитися у небо, проводячи поглядом пташок, які відлітають у вирій

Вирій — теплі, південні краї, куди відлітають на зиму птахи.

Діставати з шафи теплий затишний одяг. Наприклад, камізельку

Камізелька — те саме, що безрукавка; жилетка.

І влаштовувати домашні посиденьки з друзями

Посиденьки — дозвілля, яке проводять у розмовах жінки й чоловіки, сидячи на вулиці або десь у гостях.

Пити гарячі запашні напої


Філіжанка — невелика посудина (частіше з вушком) з фарфору або фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої.

Їсти різні смаколики

Смаколик — мачна, принадна їжа; ласощі.

Пляцок — будь-яка пласка страва, виріб з якого-небудь тіста, тонкий коржик.

На Львівщині та Тернопільщині існує діалектичне тлумачення даного слова — кондитерський виріб, що поєднує в собі коржі, креми та начинки.

Згадайте, як приємно, коли по квартирі поширюється запашний аромат свіжої випічки...

Запашний — який має сильний приємний запах; ароматний, пахучий.

А якщо хочеться побути наодинці, можна надіти теплі шерстяні шкарпетки...

Взяти коцик...

CREATOR: gd-jpeg v1.0 (using IJG JPEG v62), quality = 90

Коцик — зменшена форма від слівця "коц". Так називали колись і називають сьогодні ковдру з будь-якої тканини.

Парасолю...

І йти в парк спостерігати за тим, як земля вкривається яскравим опалим листям.

Осінь — надзвичайно красива пора.

Зігрівайте один одного своєю любов’ю і тоді осінь залишить після себе тільки найкращі враження.

http://coma.in.ua/26924?utm_source=facebook&utm_medium=ukrsvit&utm_campaign=osinnislova

10:08 06.09.2017

«Шахи. Підручник гри» – таку назву мав перший підручник із шахів українською мовою, виданий у 1926 р., його автор киянин Федір Богатирчук.
Народився 14 листопада 1892 р. в сім’ї домовласника, регента хору Києво-Флорівського Свято-Вознесенського монастиря. «Син батька українця і мами великороски я вважаю себе українцем. Люблю і ціную українську культуру нарівні з російською. Незважаючи на те, що освіту отримав російською, добре знаю й українську. У Києві розмовляли, головним чином, російською, що була тут розмовною мовою. Мешканці сіл і містечок розмовляли переважно українською, і у стосунках з ними ми розмовляли українською».
Талант шахіста у Ф. Богатирчука виявився у ранньому віці. У дев’ятнадцять років він уперше став чемпіоном Києва і тримав цей титул протягом двох десятиріч.
Навчався Федір на медичному факультеті Київського університету, отримав диплом. Богатирчук одружився та пішов добровольцем на фронт, служив полковим лікарем. У гетьманський період України служив у шпиталі в Білій Церкві, де одного дня персоналу оголосили, що він закривається, а приміщення передається корпусу січових стрільців під казарми та помешкання офіцерів. «Вже наступного дня приїхав командир корпусу полковник Коновалець, оглянув приміщення і залишився ними задоволений. Довідавшись, що я українець і розмовляю українською, запропонував мені зайняти посаду полкового лікаря. Я погодився, не підозрюючи, що моя лікарська робота зробить мене дотичним учасником Українського Національного Визвольного Руху». Богатирчук відзначав, що стрільці були виключно ввічливими при звертанні до цивільних осіб, особливо стосовно жінок. «Моя дружина, яка не говорила українською, жодного разу не зіткнулася з нечемним або ворожим ставленням». Відомо, що Богатирчук вилікував Андрія Мельника, який захворів на тиф.
У ті часи співали: «Ох, важко любити двох!» Федір Богатирчук фатанично любив обох: медицину (займався рентгенологією кісток і суглобів, викладав анатомію у Київському інституті фізичної культури і спорту,) та шахи (як аматор виїздив на турніри лише за рахунок своєї відпустки). Знаний лікар-рентгенолог видав 1925 року перший підручник шахового мистецтва українською мовою «Шахи. Підручник гри», на початку 30-х рр. був обраний головою Федерації шахів України, став чемпіоном СРСР 1927 р. (розділив перемогу у першості разом з П. Романовським), чемпіоном України 1937-го; його рейтинг сягнув позначки, яка поставила Богатирчука на 15-те місце у світі. Але не любив, ненавидів більшовизм.
Особливо після його гри з Ботвинником у турнірі 1935 р. коли у пресі було розпочато кампанію його цькування: його звинувачували у витраті коштів, виділених на київський шаховий клуб (див. http://www.hw.net.ua/art.php?id=18982).
Коли Богатирчук звернувся до ЦК КП(б)У, йому заявили: «Ми не можемо довіряти вашому політичному обличчю, що показав ваш виграш у Ботвинника. У вас в турнірі була незавидна ситуація, і ви повинні були знати, яке величезне значення для престижу СРСР мала б одноосібна перемога Ботвинника у цьому змаганні. А ви доклали усіх зусиль, щоб цю партію виграти».
У 1940 отримав ступінь доктора медичних наук, став професором.
З початком Другої Світової війни опинився в окупованому нацистами Києві. Згодом, за пропозицією свого однополчанина Андрія Мельника, очолив відділення Українського Червоного Хреста, головна Централя якого містилася у Львові. В лікарні Червоного Хреста ховав українців та євреїв, чим не одного врятував від розстрілу у Бабиному Яру. Коли почалися арешти і репресії проти видатних діячів ОУН, у результаті яких розстріляли Олену Телігу та інших, Федора Богатирчука теж запроторили до гестапо, але через кілька місяців випустили. Йому вдалося влаштуватися на роботу в Інститут експериментальної медицини керівником радіологічного реферату. Головною темою його роботи стала розробка нової сироватки проти висипного тифу. Коли восени 1943 року німці покинули місто, Богатирчук разом зі сім’єю та працівниками інституту виїхав. Уся родина опинилася у Кракові, де прожила майже рік. Тут він знайшов Степана Попеля зі Львова, з яким провів шаховий матч.
Після війни жив у Німеччині, у кінці сорокових переїхав до Канади і мешкав в Оттаві, працював у місцевому університеті професором анатомії. За розробку мікрорентгенографічного методу вивчення кістки одержав золоту медаль ім. Барклая від Британського товариства радіологів, обраний почесним членом канадського товариства рентгенологів та радіологів (1960).
Брав участь у шаховому житті Канади, навіть 1954 року в Амстердамі виступав за команду на Всесвітній шаховій олімпіаді. Учасник Всесвітніх олімпіад з шахів (виступав за Канаду). 62-річним Богатирчук зіграв на своїй єдиній у житті Всесвітній шаховій олімпіаді 1954 р. в Амстердамі. У 1960-ті рр. тричі вигравав першість Канади. У 1967 р. став першим канадським міжнародним гросмейстером. З часом він почав грати за листуванням і 1967 р. Міжнародна шахова федерація гри за листуванням також присвоїла йому звання міжнародного майстра. У 1970 р. вийшов у відставку з посту професора Оттавського університету і нагороджений персональною пенсією.
Справжній геронтолог прожив 92 роки. 4 вересня 1984 р. у м. Оттава, Канада – помер шахіст Федір Богатирчук.

http://uahistory.com/topics/famous_people/9007

10:51 04.09.2017

І знову магія чисел… 5-го вересня Ленін підписав декрет про червоний терор. 4-го вересня 1965-го у кінотеатрі «Україна» Василь Стус виступив проти тиранії. Уже 20-го його хутенько звільнили з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки». І мусив Стус понести «тіло своє нецензурне» туди, де «поети, наче совість, мруть» до балухатих мистецтвознавців, яким дуже незручно у цивільному одязі». Дорогу самоспалення почав кочегаром. З його роботи було видно сірий будинок на Володимирівській, 33, де сидів друг – Іван Світличний, куди спрямував Василь вірш-зойк, вірш-зітхання добровусому, доброокому «Не можу я без посмішки Івана»:
Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці.
Недалеко була інша кочегарка, там працював друг – Борис Мозолевський.
Не так давно його друг Василь Симоненко писав про українську літературу: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Василь Стус продовжує: «в літературі – як на цвинтарі у глупу ніч. В пітьмі розбийся. Лиш побачиш фосфоричні літери. Ступай по них. Ступай. Надійся.» В. Стус уклав збірки «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» (видана вперше у Варшаві).
1970-й. Берківці. Над розкритою пащею могили Алли Горської Василь читає «Ярій душе! Ярій, а не ридай!» – із словами «усім нам смерть судилася зарання» кидає кетяг калини, бо «калинова кров – така крута, така ж терпка, як кров у наших жилах». Це був остаточний вирок.
У 1972-му на Різдво поїхав до Львова. Фатальної ночі з 12 на 13 січня 1972-го по всій Україні було проведено зачистки свідомих українців: під арешт потрапив і Василь. 5 років таборів і 3 роки заслання – це «смерте існування-життєсмерть». І уже інший кочегар, Борис Мозолевський, пише:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
У таборі Стус створив шедеври поетичного слова про час, коли «дитинство в жилах трепетало», як із Валею «хлюпостаємося у щасті, загубивши годинам лік». Здійснив унікальні переклади з Рільке, досконало вивчив англійську та німецьку.
Після 8 років концтабору усього 8 місяців згорьованої свободи. І за цей час Василь встиг вступити в УҐС і очолити Гельсінкську спілку, хоч знав, що це новий термін і сказав дружині, що звідти живим не вийде. Знав, бо наше тіло слабкіше за наш дух, а Стус мав 1/3 шлунка; але вирішив: «Вистою!»
Ганебний зек, державний злодій був дуже популярним за кордоном: його друкували, перекладали, обрали членом Пен-клубу. Поповзли чутки, що Стус має отримати Нобелівську премію, можливо, це й була причина його вбивства…
У СРСР була перестройка, гласність:
Як страшно оре історичний плуг!
Які скарби були і зникли!
В глухі часи загострюється слух
В епоху гласності усі до всього звикли.
Дозволено бути сміливими
Ох же ж і поговоримо,
От же й покричимо
Між іншим. Вовка вже підсмалили
Уроків історії не вчимо!
Рівно через 20 років після виступу у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1985 р. лопнула остання струна, вкрай напнута сподіванням. Василь Стус загинув.
Ще й до жнив не дожив,
Зелен-жита не жав,
Ані недолюбив…
І не жив
І не жаль
47 років життя, як у Т. Шевченка

http://uahistory.com/topics/famous_people/3602

18:59 03.09.2017
У червні цього року вишивку білим по білому занесли до списку нематеріальної культурної спадщини України. Фото: Український інтерес/ Аліна Коломієць

Вишивка білими нитками по білій тканині здавна називається "полтавською". Чому саме полтавською? Саме запитання вже повите легендами. Говорять, що її вигадали жінки, які взимку, сидячи біля вікна, спостерігали за візерунками, які на вікнах малював мороз. Потім вони їх переносили на полотно. Але це лише припущення.

Така сорочка завжди була святковим вбранням для кожного. Майстрині, які вишивають саме у цій техніці, виконують неймовірно складну роботу, адже зробити велику кількість мережок та рослинних візерунків білою ниткою на білій тканині — нелегка справа. Мабуть саме тому 29 червня 2017 року вишивку біллю занесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

"Український інтерес" вирушив на Полтавщину до селища Решетилівка, щоб поспілкуватися із майстринею, яка все своє життя присвятила вишивці.

Ніна Іпатій вишиває майже весь свій вік. Пригадуючи свої перші проби у цій професії, вона розповідає: "У нас вдома на стінах висіли бабусині рушники. І от з кожним роком її рушнички псувалися — ймовірно, що від старості. Перед Великоднем мама їх завжди прала. І кожен раз якийсь один із них вже не можна було повісити — полотно рвалося. Мені було боляче: як же це так, що того рушника вже не стане? Тоді я зрозуміла, що його можна відтворити".

Ніна Іпатій є Заслуженим майстром України. Фото: Український інтерес /Аліна Коломієць

Стати вишивальницею Ніна Іванівна хотіла завжди. "Мама не розуміла моїх інтересів, вважала цю професію не серйозною. А коли я дізналася, що в Решетилівці відкрилося училище, де вчать вишивати — відразу "загорілася" цим. І вже іншого варіанту не було".

Майстриня 12 років пропрацювала на фабриці художніх виробів, після чого створила власне підприємство. Вона згадує: "Грошей було мало. Спочатку ми почали вишивати носові хустинки. На гроші, які з них отримали — купили тканини і стали виготовляти дитячі вишиванки. Продали дитячі вишиванки — назбирали кошти на сорочки для дорослих".

1 of 2
Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць
А ця сорочка ще знаходиться у процесі вишивання. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Її вироби відомі не лише в Україні, а й в Сполучених Штатах, Англії, Німеччині. Якось англійці, побачивши вишиванку Ніни Іпатій довго вагалися чи справді це ручна вишивка: вони гадали, що людськими руками не можна зробити таку тонку працю.

На думку мисткині, український інтерес полягає в культурі, бо саме вона показує нашу ідентичність та неповторність. Також важливе місце посідає й мова. "Я все частіше і частіше чую як розмовляють чистою українською мовою, особливо в Києві. І це прекрасно. Ми всі повинні говорити однією мовою". А ще один український інтерес Ніна Іванівна навіть змогла й показати.

Це дитяча вишиванка. Пані Ніна гадає, що український інтерес є й у новому поколінні. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Так, усі свої сорочки майстриня робить вручну. Вона вишиває не лише біллю, а й синіми та пастельними тонами. До речі, за словами пані Ніни, з давніх-давен вишиті синім сорочки були найдорожчими, а їх власників вважали заможними.

1 of 4
Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць
Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць
Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць
Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Різноманіття якісних тканин дає рукодільницям можливість по-новому показати красу полтавської вишивки — біле мереживо красиво виглядає також і на сірому або бежевому полотні. Але, все ж таки, вишивка білими нитками по білому залишається класичним зразком "полтавської" вишивки й стала культурним надбанням уже всієї України.

Аліна Коломієць, "Український інтерес"

10:55 02.09.2017

http://uahistory.com/topics/famous_people/8979

І хто з нас у дитинстві не дивувався паліндромам? Якої таїною були слова, словосполучення – перевертні, що однаково читалися в обох напрямках (зліва направо та справа наліво). Слово паліндромон прийшло до нас із грецької πάλιν — «назад, знов» та δρóμος — «біг», тобто хода рака.
Відомим автором паліндромонів був Володимир Софроницький. Серед його творів, а творив він на дозвіллі:
«А Лист — сила!»,
«Аргентина манит негра»,
«Давид, иди в ад!»,
«Не пошл Шопен»,
«Он в аду давно»,
«Репу поп упер»,
«Сенсация, поп яйца снес»
«Хил, худ он, но дух лих»,
Чому я згадала Володи́мира Володи́мировича Софрони́цького? 29 серпня 1961 р. помер цей нащадок козацький Боровика. Того козака-іконописця, якому було байдуже як писатися Боровиком чи Боровиковським. Його талановитий син і у Петербурзі лишався українцем, а нащадки отримали таланти, але перестали бути українцями. Мати Софроницького – внучата племінниця відомого українського художника Володимира Боровиковського. Піаніст Софроницький вражав слухачів винятковим самобутнім даром, інтуїтивною мудрістю, красою звуку. Зять композитора Олександра Скрябіна (дружиною Софроницького була Ляля-Олена) прославився інтерпретацією творів композиторів-романтиків. У відгуках про концерти часто звучало: «гіпноз виконання», «транс».
От вам і «какаяразніца?» Отак Україна втрачала та втрачає культурний генофонд.

09:59 01.09.2017

Народні прикмети вересня

Вересень — первісток і новосел осені, її заспів і рум’янець. Жовтий місяць, золотоцвіт, листопадник, вечір року. Місяць-хмурень через згасання сонця і часті негоди.

Але ще по-літньому припікає сонечко. Пожовкли трави. Лише де-не-де проглядають жовтуваті сухоцвіти цміну піщаного. В третій декаді місяця (23 вересня) — день осіннього рівнодення, коли день зрівнюється з ніччю. Після цього ніч помітно прибуває, а дні йдуть на зменшення. Частіше випадають дощі.

Шаріють і рум’яняться осики, скидають листя вільха, ясен, клен, липа. Місяць щедрий на плоди — достигли брусниця, глід, горіхи, горобина, груша, дуб, калина, ліщина, обліпиха, ожина, терен, яблуня...

Відлітають птахи. Одні залишають домівку вдень, інші — тільки вночі. Качки, наприклад, при відлітанні шикуються в косий ряд. Журавлі і гуси утворюють клин. У народі його називають журавлиний ключ. І тоді летить над принишклими полями і лісами журавлине "кур-ли... кур-ли...". Піднімають люди голову вверх — кур-ли... кур-ли... Є в цьому хвилюючому крику щось тужливе, як слова прощання, слова вічної розлуки.

Шелестить під ногами осінній лист. У багрянець і золото вбрані дерева. Кружляє, летить листопад. Осінь крокує по землі, щедро віддає людям свої плоди.

  • Бабине літо занегожене — осінь суха.
  • Бабине літо сухе (28 серпня — 11 вересня) — осінь мокра, непогідне — осінь суха.
  • Батько-вересень не любить пестити.
  • Батенько-південь пустив вітер на овес — він готовий до збирання.
  • В вересні вогонь і в полі, і в хаті.
  • В вересні і листок на дереві не держиться.
  • Вересень без перевесла.
  • Вересень говорить: посієш жито поспішно — воно родить смішно.
  • Вересень — горіховий місяць.
  • Вересень-лінивець, руки в кишені всаджує.
  • Вересень — пора мокропогодна і зверх всього плодородна. Вересень студений, але ситий.
  • Вересень чим тепліший і сухіший, тим пізніше прийде зима. Вереско вхопив чересло[1].
  • Вересніє — дощик сіє.
  • Верещить вересень, що вже осінь.
  • Грім у вересні — на тривалу осінь.
  • Дощ вересневий, що почався вранці, довго падати не буде. Жолудів у вересні багато — чекай багато снігу перед Різдвом. Зеленушки пішли — чекай заморозків.
  • Калина достигне на початку вересня — наприкінці місяця слід чекати холодів.
  • Картопля — хлібові підмога.
  • Ліс у вересні рідший і пташиний голос тихіший.
  • Місяць на початку вересня висить ріжками вниз (остання чверть) — довго буде хмарно й непогідно"
  • Початок вересня погідний — такий буде і кінець.
  • Початок вересня погідний  — то цілий рік буде добрий.
  • Садок у вересні, що кожух у січні.
  • Серпень варить, вересень до столу подає.
  • Страшна єсть вереснева сльота: мірка[2] дощу — корець[3] болота.
  • Хто цілий рік байдикує, той навіть у вересні голодує.
  • Чим тепліший і сухіший вересень, тим пізніше прийде зима. Ягід шипшини почався збір — осінь прийшла.
  • Як вересніє, то й дощик сіє.

http://pogoda.rovno.ua/narodniy-kalendar-ta-prikmeti-pro-pogodu-u-veresni

Метки: прикмети
08:39 29.08.2017

28 серпня 1749р. у м. Франкфурт-на-Майні у будинку на вулиці «Перекоп оленів» народився німецький поет, ботанік Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те.
Під час Семилітньої війни у 1757 році генерал Григорій Орлик поселився у Франкфурті в оселі цісарського радника Йоахіма Гаспара Ґете – батька великого поета. Восьмирічний Вольфганг Ґете уважно спостерігав за генералом і значно пізніше створив оповідання про подвиг хрещеника Мазепи Григорія Орлика. Григорій Орлик приніс перемогу Франції, але був важко поранений, що й стало причиною його смерті 14 листопада у Дієвій армії.
Будинок, у якому народився Вольфґанґ Ґете і помер Григорій Орлик.
Довгий час В. Ґете листувався з уродженцем Закарпаття Іваном Орлаєм.
У 1827 році Ґете був обраний почесним членом Ради Харківського університету.
Перший переспів Гете українською мовою зробив Петро Гулак-Артемовський — балада «Рибалка» (1827).
Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш.
Перекладам Ґете українською присвячено розвідку Володимира Дорошенка «Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях» (1932 р.).
Худ. Ангеліка Кауфман. Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те 1787 р. Goethe-Nationalmuseum (Weimar).

http://uahistory.com/topics/events/8965

13:44 28.08.2017

Фантазії автора спільноти "Гра слів" можна лише позаздрити. У своєму "альтернативному словнику" житель Теребовлі (Тернопільська область) Заноз Назарій знайомить нас з новим значенням усім відомих слів.

Будьте готові, що після перегляду цих картинок ви й самі почнете "придиратися" до слів. Це заразно, але не шкідливо — навпаки, корисно, адже чудово тренує фантазію.

реклама

Фото заголовку
За матеріалами

<< назад вперед >>
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Фея Пальцевеерова
Войти