Мне подарили

17:23 20.05.2017
Український програміст створив додаток для прослуховування музики у Facebook
фото EPA
Додаток поки працює тільки в браузері Google Chrome але його адаптують і для інших браузерів

Український програміст Дмитро Андрєєв створив плагін, який дозволяє прослуховувати музику у Facebook. Про це він інформував на своїй сторінці у соцмережі.

"Можна довго нити з приводу "супер-зручного" плеєра ВКонтакте, а можна за пару годин інтегрувати куди більш класний і легальний плеєр у Facebook", — написав він.

Як зазначається плагін Facebook Spotifier дозволяє слухати музику з особистого облікового запису Spotify прямо в Facebook. Відповідно, для цього спочатку потрібно створити сторінку в Spotify. Для тих, хто ностальгує за заблокованим ВКонтакте, є опція, яка дозволяє зробити інтерфейс Facebook більш схожим на інтерфейс ВК.

Додаток поки працює тільки в браузері Google Chrome, але розробник обіцяє, що найближчим часом воно буде доступно для Firefox і Opera.

Раніше повідомлялося, що блокування російських соцмереж призвела до різкого зростання Facebook в Україні.

Нагадаємо, 16 травня президент України Петро Порошенко ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) ПРО застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій). У списку санкцій 1228 фізичних осіб і 468 юридичних осіб. Санкції передбачають блокування доступу до сервісів Яндекс, 1С, Софтлайн Груп, Корпорації "Парус" і ще ряду інших російських IT-компаній. Також санкції торкнулися соціальних мереж ВКонтакте і Однокласники, а також сервісів Mail.ru. Українські мобільні оператори вже заблокували доступ до російських соціальних мереж і сервісів.

15:24 20.05.2017

– Мать-історія, що ж це ти забуваєш про українців? Чому пишеш про французів? Хто такий орден Почесного легіону? – наступала на мене Хомівна.
– І що тебе обурило?
– Та от читаю у тебе: «19 травня 1802 р. з ініціативи Наполеона затверджено найвищу нагороду Франції – орден Почесного легіону». До чого тут Україна? До чого тут французький легіон?
– Отакої! Ти ж, сонечко, змішала грішне з праведним! Орден Почесного легіону – найвища нагорода Франції, що існує уже 215 років і вручається самим президентом. Немало кавалерів ордену було з України.
– От і назви хоч із десяток. Чи є там чим пишатися?
– А ти сама думай: пишатися чи ні. Називаю:
– Іван Айвазовський, Василь Вернадський…
– Е, ні, не Василь Вернадський, а Володимир. Хомівно, це дід ученого, якому Наполеон вручав нагороду. Далі: Хведір Вовк, Олексій Ганський…
– Це наш астроном?
– Таки так, учень одесита Олександра Кононовича. Дай згадати! Кричевський Микола Васильович
– Це ж котрий із братів: старший чи менший?
– Це син Василя Кричевського та Варвари Марченко. Кричевський-молодший учився у батька, працював художником і актором у театрі Миколи Садовського, згодом був художником “Pyського театру” товариства «Просвіта» в Ужгороді, продовжив художню освіту в Й. Бокшая. 30-річним Микола потрапив до Парижа, де жив недалеко від Лувру, оформляв театральні вистави («Theatre des Arts», 1939; «Theatre Hebertot», 1942). Микола Кричевський – громадянин Франції добровольцем пішов на фронт Другої світової війни; нагороджений орденом Почесного легіону.
– Сергій Лифар, Григорій Маразлі…
– Знаю, знаю: це той мер Одеси, який із королевою спав і мільйони витрачав?
– Були й такі нюанси у його житті, але хотіла б я Запоріжжю зараз такого мера. Далі… Віктор Некрасов, адмірал Ярослав Окуневський
– Ой, пам’ятаю, ти так душевно про нього писала.
– Художник Генріх Семирадський, брати Микола та Федір Терещенки, Сергій Уточкін…
– Слухай, а у «дарагога Ліоніда Ілліча» був цей орден? Він же збирав колекцію!
– Ні, не купив Брежнєв собі цю відзнаку. Правда, сучасні комсомольчики змогли туди втілющитися.
– Ай, не треба рота поганити ними.

http://uahistory.com/topics/events/8230

14:19 19.05.2017

Бувають такі люди, до яких просто тягне.

І не важливо, скільки Ви спілкувалися або бачилися в житті.

Метки: цитата дня
11:40 18.05.2017

Володимир Івасюк – митець, який надто любив Україну


Володимир Івасюк — один із творців української естрадної музики. Видатний українець, який прожив всього 30 років, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем.

З батьками та сестрою

Талант Володимира помітили, коли хлопцю було 10 років. Про нього тоді вже говорили у рідному місті Кіцмань. У 15 про нього почули Чернівці, в 20 років — говорила вже вся Україна, а ще за рік його прийняла Москва. Його пісні відомі не лише в Україні. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" — 1972.

Володимир Івасюк, окрім музики і поезії, мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років — переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури.

Портрет сестри

Молодша сестра Івасюка Оксана зазначає, що він був дуже галантний у стосунках з усіма жінками. "Тексти, написані братом, свідчать про його ніжні почуття. Перше велике кохання в нього було ще у школі, в Кіцмані. На пісні раннього і більш пізнього періоду дуже впливали люди, які оточували його, для яких він створював мелодії. Він сидів на лекціях у медінституті і на полях поряд з конспектом записував рядки пісень", — поділилась спогадами сестра митця.

Дівчина, якій Івасюк присвятив пісню "Червона рута", одногрупниця Марія Соколовська

Івасюк був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого "радянського народу". З Чернівецького медичного університету видатного українця відрахували не через те, що погано вчився, а через вчинок, який виказує справжнього Івасюка. Він у 1966 році у своїй рідній Кіцмані був серед тих, хто скинув із п’єдесталу пам’ятник Леніну.

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада. Тож, коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: "Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!", Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути "ідеологічно". Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного "возз'єднання". Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Володимир Івасюк з Тетяною Жуковою — жінкою, з якою планував одружитися. Тетяна таємничо щезла після загибелі Володимира і не виходила відтоді на зв'язок

Це було того ж року, коли Володимир Івасюк помер. Офіційна версія, в яку ніхто не вірить і яка дає багато підстав для сумнівів, — самогубство. Однак чимало фактів вказують на те, що молодий талановитий музикант пішов з життя не сам.

За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в "Фонд миру" в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов зранку на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: однак не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву "Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка". Імовірно, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося. Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання. Слід від петлі був свіжий. Пізніше дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, яка пішла разом з матір'ю композитора у морг, розповіла, що в Івасюка було знівечене обличчя, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про "самоповєшаніє", відкидаючи в сторону всі інші. Івасюка намагалися також назвати божевільним, говорили про "творчу кризу", про заздрість вчителя.

Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф "таємно".

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного — люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. "Вбитий співробітниками КГБ", — заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.

Поет Юрій Рибчинський, який був близьким другом Володимира Івасюка, так характеризує композитора: "Володимир був скромним — як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій ванні сьогоднішнього успіху доти, поки вода не охолоне. Він не спекулював своїм ім'ям, яке тоді було на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно для хлопчиська (дозволю собі подібну нахабність!), на якого раптом звалилося визнання. Івасюку в пору першого всесоюзного, а згодом і міжнародного успіху було трохи більше 20-ти. У такі роки слава — тяжке випробування. Він не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба, — жодна його нова пісня не була схожа на вже написані".

У 2009 році, коли видатному українцю мало б виповнитися 60, він був удостоєний звання Героя України. Еспресо.TV пропонує згадати найкращі пісні, автором яких є Володимир Івасюк.

http://espreso.tv/article/2015/03/04/volodymyr_ivasyuk__mytec__yakyy_nadto_lyubyv_ukrayinu

11:32 18.05.2017

День вишиванки в Україні у 2017 році припадає на 18 травня. У це свято українці одягаються у вишиванки та прогулюються своїми містами.

Всесвітній день вишиванки відзначається щороку у третій четвер травня. День вишиванки не має ніякого політичного підґрунтя, свято покликане популяризувати українську культуру і традиції.


Вперше День вишиванки запропонувала відзначати одна зі студенток факультету історії Чернівецького національного університету у 2006 році. Її надихнув знайомий, який постійно носив вишиванку. Того року у вишиванки вдяглися кілька студентів та викладачів Чернівецького університету, тепер це свято набуло міжнародних масштабів.

День вишиванки: історія свята

Дата поки що не офіційна, це відносно нове народне свято. Але масштаби поширення традиції носити вишиванку вражають: такого розмаїття вишиванок, як у третій четвер травня, ви не побачите ніде.

День вишиванки у Києві
На День вишиванки у містах організовують марші у вишиванках

У цей день організовують цікаві конкурси у мережі, наприклад, "Найкраща вишиванка" або "Найкраще фото" у вишиванці. У 2015 році була започаткована акція "Подаруй вишиванку захиснику", яка набула світових масштабів — у ній взяло участь близько 50 країн світу. Вишиванки передали бійцям АТО, які брали участь в бойових діях на Донбасі.

У цей день фото у вишиванках викладають у мережу не лише жителі України, а й далеко за кордоном.

Історія вишивки та традиції

Історія вишивки на теренах України має не одну тисячу років. Особливого ж значення набула в останні кілька століть. Переважно, вишивали дівчата. До весілля готували спеціальну скриню, у якій роками збирали посаг. Найбідніша дівчина мала 30-40 сорочок, середнього достатку 50-70 сорочок, а багата — 100 і більше.

За повір’ям, сорочку для немовляти мала вишити мати або бабуся. Під час тонкої роботи майстрині співали пісень і молилися. Вірили, що так сорочка стає оберегом. Сорочки для жінок пряли тільки з конопель або льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її ще не народжене дитя.


Вишиванка вважається оберегом від усього лихого, що може статися в людському житті. Вона є символом краси та міцного здоров’я, а також щасливої долі. В Україні вишиванка теж символізує і родинну пам’ять, вірність та любов у сім’ї. Експерти вважають, що український народ намагається закодувати щастя, долю, життя та волю в орнаменті вишиванок.У вишивці сакральне значення має все — від ниток, походження тканини до орнаменту, кількості стібків і кольору. Найдавнішою є вишивка білим по білому. Але рукоділлю передувала довга процедура. Нитки вибілювали 3 роки.

Кожен регіон мав свої візерунки. Легко впізнати Борщівську вишиванку з Тернопільської області. Тут переважає чорний колір. Існує легенда, під час татарського набігу загинули всі місцеві чоловіки, тож жінки з навколишніх сіл заприсяглися впродовж 7 поколінь вишивати тільки чорні сорочки.

Борщівська вишиванка
Борщівська вишивка чорними нитками

Буковинська сорочка завжди з яскравими квітами. Космацька — з помаранчевими та жовтими барвами. Полтавчани люблять вишивати білим по білому.

Мали вишивальниці й своє свято — День Варвари 17 грудня. В цей день не можна було ні прибирати, ні прати, ні глину місити, а тільки вишивати.

Мода на вишиванки

У 19-му столітті Іван Франко почав поєднувати вишиванку з європейським костюмом і започаткував своєрідну моду.Сучасники згадували: "Де б він не з’являвся, неодмінно привертав увагу своїм піджаком та вишиваною сорочкою поміж пишних комірців та краваток".

День вишиванки в Україні
Українська вишиванка відома в цілому світі

У кінці 19 століття про український традиційний одяг заговорила вся Європа, яку важко чимось здивувати. В 1876 році Олена Пчілка видала альбом українських вишивок. Українські орнаменти зачарували тамтешніх модниць, а в самій Україні розпочалися перші наукові дослідження вишивки.

Зараз елементи української вишиванки використовують у своїх колекціях визнані у світі модельєри та модні доми — Жан-Поль Готьє, Джон Ґальяно, Gucci, Valentino, Dolce & Gabbana. А в 2015-му американський Vogue опублікував статтю, в якій назвав українську вишиванку одним з головних трендів сезону.


Знаменитості у вишиванкахЗірки шоу-бізнесу теж у захваті від українських вишиванок. У період проведення Чемпіонату Європи з футболу в 2012 році в Україні Мадонна купила собі українську вишиванку. Також полюбляють носити вишиванки Міла Куніс, Діта фон Тіз, Сандра Буллок.

Голлівудські зірки та закордонні співачки прекрасно виглядають у вишиванках

Сьогодні ж дівчата не повинні вишивати собі вишиванку до весілля — її можна легко придбати. Але традиція вишивати також відроджується. Майстрині комбінують різні орнаменти та візерунки, популярною є квіткова вишивка. Та й сам крій сорочки змінився — йде в ногу з часом. Якщо в давнину переважно вишивали червоними, чорними та білими нитками — сьогодні палітра набагато більша.

Крім Дня вишиванки, українці все частіше вдягають національний одяг на інші великі свята, державні та релігійні, — День Незалежності, День Конституції чи День прапора, Великдень, Різдво.

http://24tv.ua/den_vishivanki_v_ukrayini_istoriya_ta_traditsiyi_svyata_n817527

12:11 17.05.2017

Оголошення у донецькій газеті початку 30-х років — у "російському" місті, ага!

Світлина від Баба і кіт.

11:05 12.05.2017
Світлина від Цинічний Бандера.
Життя не обов'язково має бути ідеальним, щоб бути дивовижним.

Метки: цитата дня
22:07 10.05.2017
Живіть з запахом Мрії ... ковтком Любові ... ... з порцією Щастя з присмаком Ніжності ... І даруйте один одному Радість і Тепло... нехай навіть на відстані ...

Метки: цитата дня
10:00 05.05.2017

Ах, як Валентина хотіла бути молодою! Скільки разів змінювала в паспорті рік народження. Ні, дати 18 квітня (1 травня), міста Києва вона не змінювала, тільки рік: 1889 – 1894-1899 і навіть 1904. Кажуть, зійшлися на даті 1899. Начебто у цей день народилася блакитноока полум’яно руда киянка Валентина Саніна. Та, якій Олександр Вертинський присвятив шедеври: «Буйный ветер», «За кулисами», «Это все, что от Вас осталось».
Киянка, дочка дуже небідних батьків закінчила гімназію, драматичні курси. У 1917 р. загинули батьки і Валентина переїхала до Харкова. Виступала на сцені. Якось суфлер Волинський повів Вертинського у підвал кабаре при Будинку актора. Було рано: дев’ята вечора, на високій табуретці біля стійки сиділа молода красуня. Познайомтеся, Валентина Саніна. Жінка розглядала П’єро, він же зрозумів, що загинув…
Вертинський згадував: «На меня медленно глянули безмятежно-спокойные огромные голубые глаза с длинными ресницами, и узкая, редкой красоты, рука с длинными пальцами протянулась ко мне. Она была очень эффектна, эта женщина. Ее голова была точно в золотой короне…» Сумний П’єро побачив пухнасту ангорську кішку у чорній сукні з кришталевим хрестом і втратив голову, а вона дозволяла милуватися собою, користувалася Вертинським. Він писав: «Ты ушла на свиданье с любовником, я снесу, я стерплю, я смолчу», «Послушайте, маленький, можно мне вас тихонько любить?». Тридцять років поет зберігав її листи, зітхав: «Как от вас кружилась голова…»
Була війна, яка швидко гортала сторінки біографій: «на вокзале прощальный поклон» – він поїхав на гастролі в Одесу, вона з вузликом власноручно шитих сукенок – у Севастополь. Там, на вокзалі, до Валентини підійшов офіцер Георгій Шлеє, запитав, чи не на нього вона очікує. І вони пішли разом до кінця: Крим-Греція-Італія-Франція-США. У Парижі вона виступала в кабаре «Кажан», познайомилася з трупою Дягілєва.
У 1923 р. до Нью-Йорка приїхало подружжя Шлеє, Георг став Джорджем. Він вдало грав на біржі, вона – працювала манекенницею. Американки, які не вміли шити одяг і носити його, були вражені: Валентина шила для себе театралізовані шати, вміло подавала себе. І от з’явилася майстерня «Валентина», згодом – «Валентина і Соня», у 1928 р. на Медісон-авеню салон «Валентина гаунс» («Сукні Валентини»), чиїм символом став описаний Вертинським кришталевий хрест. Ефектна простота майстрині скликала клієнток, відомих актрис.
Відомий дієтолог Гейлорд Хаузер привів до Валентини Грету Гарбо. Дивовижно, що жінки були зовні схожі. Правда, обличчя нелюдимої, сором’язливої шведки було зліпком «зі снігу та самотності». Валентина добирала одяг, зачіски та аксесуари для Грети, вони подружилися. Все добре, але… у салоні своєї дружини Джордж Шлеє за шторою побачив оголену Гарбо – і познайомився з нею. Трикутник! Джордж лежав у лікарні: одна навідувала вдень, друга – увечері. На вечірку ідуть утрьох: одяг дам абсолютно однаковий: білі блузи, темно-сині спідниці. «Я не хочу йти з родини, у нас так багато спільного! − казав Джордж: «Та й Грета не хоче заміж…» Смішно? Сміх крізь сльози, бо чоловік веде фінансові справи Грети Гарбо, супроводжує її по Європі. Так було двадцять років. Грета продала свій будинок, купила на четвертому поверсі квартиру в тому ж будинку, де жили Шлеє (на сьомому поверсі).
Георг Шлеє помер у 1964-ому на руках Грети Гарбо в паризькому готелі Crillon. У нього був серцевий напад, лікарі мали надати допомогу, але вони брали автографи у кіно діви, їм було не до хворого. Всі статки Шлеє заповів коханці, знав, що дружина – сильна жінка – не пропаде.
Вона не пропала, дожила до дев’яноста (чи до ста?). Збирала колекцію живопису та меблів. Валентина Саніна померла в Нью-Йорку 14 вересня 1989 р. Похована поряд із Джорджем Шлеє.
Грета Гарбо пережила суперницю майже на рік.

UAHistory

13:59 04.05.2017

Єлизавета Воронцова. Мініатюра Моріца Даффінгера, 1835/1837 рр.
27 квітня 1880 р. у Одесі упокоїлася Єлизавета Ксаверіївна Воронцова (уроджена Браницька), графиня, найясніша княгиня; жінка, з якої Пушкін писав Тетяну Ларіну.
Графиня Воронцова Єлизавета Ксаверіївна народилася 19 вересня 1792 р. у м. Біла Церква. Її батько – великий коронний гетьман граф Франциск-Ксаверій Петрович Браницький, власник маєтку Біла Церква на Київщині. У 1793 р. Франциск-Ксаверій створив літній палац Браницьких, дендропарк «Олександрія», названий на честь дружини. Мати Лізи – Олександра Василівна Енгельгардт, улюблена племінниця князя Григорія Потьомкіна.
Перші чотири роки життя Ліза Воронцова мешкала з матір’ю при дворі Катерини ІІ. Наступні 17 років провела в родовому маєтку — Білій Церкві.
У квітучій Олександрії зустрілася 25-річна Ліза зі своїм двоюрідним братом 22-річним полковником Олександром Раєвським.Старший син генерала М. М. Раєвського та внучки М. В. Ломоносова Софії Олексіївни (Константинової). Високий, стрункий худорлявий юнак із розумними очима з 17 років був на російсько-французькій війні. Ліза закохалася, як Тетяна Ларіна написала лист-зізнання Раєвському й отримала холодну скептичну відповідь. На цьому вони розлучилися: Раєвського послали воювати на Кавказ, де він познайомився з О. Пушкіним. Епістолярний роман Олександра Раєвського та його двоюрідної сестри навіяв поетові образи Євгена Онєгіна та Тетяни Ларіної.
Ліза Браницька вирушила у першу подорож за кордон. У січні 1819 р. у Парижі Мішель Воронцов познайомився з графинею Єлизаветою Браницькою.Генерал Михайло Воронцов був старшим за неї на десять років. Двоє молодих, красивих і дуже небідних людей невдовзі одружилися. Єлизавета Ксаверіївна дістала у посаг багаті землі й маєтки на Київщині та Поділлі.
З призначенням у 1823 р. Михайла Воронцова генерал-губернатором Новоросійського краю і намісником Бессарабії молоді переїхали до Одеси. Маєток Воронцових був відкритим. Михайло Семенович приймав відвідувачів на своїй половині, Єлизавета Ксаверіївна — на своїй. На обід всі сходилися в їдальні. Часто виїздили на море, на дачу, на пікніки; влаштовували бали, маскаради. У ті часи наявність коханки вважалася нормальною справою, тому відносини графа Воронцова з Ольгою Наришкіною, офіційною дружиною його двоюрідного брата, ніхто не думав помічати.
Олександр Раєвський, як родич і колишній ад’ютант генерала, поселився у Воронцових. І тут сталося несподіване: полковник запалав божевільною пристрастю, а Ліза не пручалася. Тихий роман (Онєгіна та Ларіної) увірвав бурхливий Олександр Пушкін, який служив у канцелярії графа і (за сумісництвом) відбував заслання. Цікаво, що Воронцов (великий шанувальник Байрона і Шеллі) читав поезії Пушкіна, дав високу оцінку мові, але зауважив, що карти, вино, жінки забирають більше часу у митця. Всі знали, що поет мав романи з красунею Амалією Різнич та чарівною Кароліною Собаньською. 6 вересня 1823 р. на балу в губернатора Пушкін познайомився з Єлизаветою Воронцовою. Поет був молодшим за Лізу на шість років, але одразу звернув увагу на Воронцову – «одну з найпривабливіших жінок свого часу», її грацію, привітність; записав її до донжуанського списку й розпочав атаки. Він якраз працював над «Євгеном Онєгіним» і на сторінках рукописів з’явилися портрети Лізи. Народилися поезії, присвячені Воронцовій: «Кораблю», «Приют любви, он вечно полн», «К морю», «Младенцу», «Сожженное письмо», «Желание славы», «Ангел», «Храни меня, мой талисман»… І хоч етикет дозволяв деякі елементи флірту, генерал-губернатора дістали «добродії», які сигналізували про можливий скандал. М. Воронцов послав Пушкіна на сарану. Поет повернувся і уклав рапорт у віршах: «Саранча летела, летела и села. Сидела, сидела — все съела и вновь улетела»… Можливо, між 25-річним поетом і 31-річною графинею майнула блискавка взаємного бажання, поповзли чутки про зв’язок, про дочку Софію – гріховний плід. Начебто Соні поет присвятив вірш «Младенцу», написаний 2—8 жовтня 1824 р. Втім, реєстраційна книга подає дату народження Софії Воронцової 3 квітня 1825 р., у період із 14 червні до 23 липня 1824 р. Воронцова була з чоловіком у Криму, а Пушкін – в Одесі.
Нарешті губернатору удалося прибрати О. Пушкіна з Одеси, але настирний поет приїздив до Лізи в Олександрію.
З того часу Воронцова віддалася справам. У 1827 р в Одесі на краю приморського пагорба, у місці, де колись була розміщена турецька фортеця Хаджибей, за проектом архітектора Ф. К. Боффо в стилі ампір був побудований Воронцовський палац.
Коли у Воронцових народився первісток, Лізавета отримала в подарунок землі у Криму: Алупку та Масандру. Еліза оплатила будівництва дачі в Алупці та винного заводу в Масандрі. Парадну резиденцію, Алупкінський палац поблизу Ялти (п’ять корпусів із вежами, відкритими та замкненими двориками, сходами) спроектував королівський архітектор Британії Едвард Блор. Упродовж 20 років тут велися будівельні роботи, якими керував англієць Вiльям Хант. Палац, зимовий сад, картинна галерея, парк дивують відвідувачів усього світу.
Помер М. С. Воронцов у Одесі від запалення легенів. Єлизавета Ксаверіївна більше заміж не виходила, залишила світське життя, взялася упорядковувати сімейний архів, віддалася благодійництву, на яке витратила більше 3 мільйонів рублів. У 1859 р. княгиня побудувала притулок для хлопчиків-сиріт, у пам’ять про чоловіка назвала його Михайло-Семенівським. На Соборній площі міста у 1863 році Михайлу Воронцову встановлено пам’ятник.
А як склалася доля Олександра Раєвського (Онєгіна)? Він довгий час не міг забути Лізи, був самотнім. Нарешті, на 40-му році зустрів першу красуню Москви – Катерину Кіндякову, молодшу на 17 років. Шлюб закоханих був щасливим, але недовгим: через три тижні після пологів Катерина померла. Раєвський присвятив життя вихованню дочки Олександри. Він вправно керував маєтками, вдало вкладав і примножував капітали. Санечка отримала чудову освіту, мала найкращий одяг, діаманти, вийшла заміж за графа Івана Ностіца. Але через два роки померла після пологів, як і її мати. До кінця життя А. Раєвський залишався невтішним. 4 листопада 1868 р. у м. Ніцца, Франція у віці сімдесяти трьох років помер Олександр Раєвський (прообраз Онєгіна).
Є. Воронцова померла в Одесі, похована в кафедральному Спасо-Преображенському соборі.

UAHistory

12:22 28.04.2017
Отримавши подарунок від життя, подивися, чи немає на ньому ціни.

Метки: цитата дня
08:50 27.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Романтик у словах і діях" Микола Трублаїні

Хто з нас у дитинстві не мріяв про захопливі пригоди та мандрівки далекими незвіданими краями? Сільський хлопчина Микола Трублаєвський (який став відомим під псевдонімом Трублаїні), певно, не був винятком із загалу і, зачитуючись творами Жуля Верна та Джека Лондона, зівставляв себе з героями їх книг. А трохи підрісши, взявся втілювати свої мрії. І не зчувся, як сам став особистістю, життя якої гідне сюжету не одного пригодницького роману. На щастя, цей “романтик у словах і діях” (так часто називають Трублаїні) виявився талановитим письменником, на сторінках численних творів якого до сих пір живуть враження, отримані ним протягом короткого, але яскравого життя.

Фігаро тут, Фігаро там

Того, хто хоча би поверхнево знайомий із біографією Миколи Петровича Трублаєвського, не може не цікавити питання: звідки у сільського хлопчини, сина лісоруба та вчительки, взялася така пристрасна любов до мандрів і пригод? Певно, це питання так і залишиться без відповіді. Тим паче, що про дитинство майбутнього письменника відомо небагато. Народився в селі Вільшанка (зараз – Вінницька область) 12 квітня 1907 року, починаючи з 1915-го вчився у Немирові. Першу серйозну пригоду (принаймні зафіксовану біографами) пережив у тринадцятирічному віці: під час громадянської війни 1920-го полишив гімназію й утік на фронт “бити Врангеля”. Однак по дорозі, зірвавшись із вагону, пошкодив ногу, тож довелося завернути додому.

До гімназії Трублаєвський не повернувся – натомість почав займатися самоосвітою. Паралельно, ще підлітком, організував у рідному селі хату-читальню та керував сільською самодіяльністю, а в шістнадцять років ще й був завідувачем сільського будівництва. Чи варто зазначати, що такі організаторські та творчі здібності не дали хлопцю надовго “засидітися” в селі?

Отже, Микола влаштувався сільським кореспондентом газети “Червоний край” та інших вінницьких видань. І вже 1925 року редакція однієї з газет послала активного хлопця до Харкова – на Всеукраїнські курси журналістики. “Навчаючись на журналістських курсах, Микола Трублаєвський водночас встигав працювати кореспондентом у кількох газетах, – згадує письменник Анатолій Костецький. – Якось його товариш Терень Масенко жартома порівняв Миколу з популярними тоді за свою вроджену непосидючість італійськими журналістами, назвавши юнака „Трублаїні”. Це італізоване прізвище-жарт приліпилося до Трублаєвського на все подальше життя…”

“Людина поспішає на Північ”

Поїздка до Харкова стала знаковою у біографії Трублаїні – по закінченні курсів юнак влаштувався у редакцію республіканської газети “Вісті”, а взимку 1927 року, за дорученням газети, вирушив у свою першу подорож на Далекий Схід. Чи варто казати про те, яке враження на юнака справила ця мандрівка – особливо якщо врахувати, що у 20-ті роки тільки розпочиналося радянське освоєння Сходу. Нариси про свою подорож до Владивостока Микола публікує у “Вістях” під псевдонімом Гнат Завірюха. А повернувшись, докладає усіх зусиль для того, щоб знову взяти участь у подібній мандрівці. Довго чекати не довелося – уже наступного року, дізнавшись про заплановану експедицію криголама “Літке” до острова Врангеля, Трублаїні з радістю погоджується долучитися до неї. Метою рейсу була доставка на острів групи дослідників – аби змінити вчених, які три роки провели за Полярним Колом. Підготовка до експедиції була більш ніж серйозною, а сама мандрівка обіцяла бути надзвичайно захопливою.

Однак приїхавши до Севастополя, Микола дізнався, що у полярний рейс можуть взяти тільки одного журналіста – вибрали відому радянську кореспондентку Зінаїду Ріхтер. Не довго думаючи, Микола влаштовується на корабель… кочегаром і все-таки вирушає в омріяну експедицію. Рейс “Літке” складався з двох частин: тропічної (від Севастополя через Суецький канал до Владивостока) та полярної (від Владивостока до острова Врангеля). Відгуки Трублаїні про подорож по мірі надходження з “Літке” публікувалися у харківському журналі “Молодняк”, а 1931 року вийшли окремою збіркою “До Арктики через Тропіки”.

Протягом 1931-1933 років письменник брав участь у ще кількох експедиціях: на Землю Франца-Йосифа, до Сибіру, Архангельська, Карелії, Кольського півострова. Враження від мандрівок перетворилися на оповідання із “Північного” циклу: “Тепла осінь 1930-го”, “Людина поспішає на Північ”, “Ангара”, “Курсом норд-ост”, “Літке – переможець криги” та інші. Тема оповідань – пригоди дослідників Півночі та екзотичне життя її корінних мешканців: ескімосів, чукчів, ненців, якутів. Динамічні та пізнавальні, твори Трублаїні спрямовані насамперед до дітей – навіть їх героями є переважно підлітки. Недарма цей письменник і мандрівник відомий ще й як талановитий педагог.

Клуб веселих і кмітливих

Аби поділитися багаторічним досвідом освоєння Півночі, в середині 30-х років Трублаїні організував та очолив у Харкові Клуб любителів Арктики. У ньому було близько 300 школярів, тут працювали гуртки штурманів, льотчиків, зв’язківців, топографів, геологів. Діти навіть налагодили зв’язок із зимівниками полярних станцій, а 1935 року разом із Миколою Трублаїні здійснили резонансну мандрівку за Полярне Коло. Із величезними зусиллями керівник клубу буквально “вибив” у начальника залізниці цілий вагон, який обладнали “під криголам” і причепили до потяга на Мурманськ. Як згадують учасники цієї незабутньої подорожі, навіть у дорозі вони займалися справами клубу, влаштовували дискусії, проводили досліди. Результатом подорожі стала перша велика повість “Лахтак”, яка завершує “Північний” цикл творчості Трублаїні.

Клуб став відомий на всю країну: його учасники здійснили також подорожі до Нової Землі, навколо Скандинавського півострова тощо. Роботі клубу навіть був присвячений художній фільм „Семеро сміливих”. А 1936 року письменник організував ще один клуб – юних дослідників підводних глибин, із учасникам якого відвідав Кавказ та Крим. Ці подорожі також перетворилися на сторінки книги – цього разу повісті “Мандрівник”. Найвідомішою ж повістю письменника вважається “Шхуна „Колумб”, написана “у кращих традиціях” Трублаїні – динамічний сюжет доповнено великою кількістю пізнавальної інформації.

Із Москви до Владивостока – за вісім годин!

У письменника є фантастичні оповідання, написані під впливом ще одного його захоплення – авіації. Однак найбільшим фантастичним твором Трублаїні став науково-популярний роман “Глибинний шлях”, над яким автор працював протягом двох років. Ідея роману полягала в тому, що один геніальний школяр пропонує досвідченим ученим проект тунелю між Владивостоком та Москвою, і вони погоджуються побудувати цей тисячакіломентровий підземний шлях. Тунель є хордою в земній корі, де потяги за вісім годин практично без витрат енергії досягають кінцевого пункту. Справа в тому, що першу половину шляху потяг їде згори вниз і набирає швидкість до 1300 кілометрів за годину, а другу половину шляху рухається вже за інерцією. Роман було видано вже після смерті автора – 1948 року.

“Життя за батьківщину”

Перед початком війни Трублаїні обирають директором харківської філії видавництва “Радянський письменник”. 1941 року вийшла остання прижиттєва збірка письменника – “Життя за батьківщину”.

Із перших днів війни Трублаїні прагнув потрапити на фронт і нарешті 20 вересня 1941 року отримва дозвіл поїхати на передову в якості військового кореспондента. Через два тижні він уже був у дивізії, яка вела бої в Північному Криму. Під час однієї з атак німецької авіації письменник отримав важке поранення і наступного дня помер у санітарному поїзді. Поховали письменника поблизу містечка Ровеньки на Донбасі…

Микола Трублаїні прожив усього 34 роки, за які встиг стати не просто письменником, мандрівником та улюбленцем дітей, а й непересічною особистістю. Тож не дивно, що коли у 30-х роках минулого століття в одній із українських шкіл проводили опитування на тему: “Ким ти хочеш стати у майбутньому?”, один хлопчик відповів: “Миколою Трублаїні”. Хіба письменник – не гідний приклад для наслідування?

Тетяна Самчинська

Метки: видатні люди, Микола Трублаїні
23:44 26.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Посмішка

Світлина від Клоуни під Куполом.

Метки: Посмішка
19:04 26.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Посмішка

І ще про погоду)

Метки: Посмішка
12:50 26.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

26 квітня — Міжнародний день пам’яті Чорнобиля

espreso.tv

«В густому фіолетовому небі пульсує далека зірочка. Вона збільшується, перетворюючись на яскраву кучмату зірку, а затим – на величезну різнокольорову кулю, яка насувається все ближче і ближче, залишаючи довгий променистий шлейф… раптом сліпучий спалах… Усе небо займається тремтливою від власного жару червоно-жовтою загравою, яка вирвалася, виявляється, із роззявленої пащеки розпатрошеного вибухом реактора…»

Цим сном головної героїні, який за кілька годин став моторошною реальністю — починається повість «Прип’ятський синдром». Авторка – відома журналістка і письменниця, до аварії — мешканка Прип’яті, свідок Чорнобильської катастрофи, людина, яка зазнала на собі й своїх рідних та друзях усієї глибини лиха, що принесла стільком родинам ця неймовірна трагедія.

26 квітня 1986 р. о 1:23:44 за київським часом із інтервалом у дві секунди сталося два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської атомної електростанції. Це була найбільша в історії людства техногенна катастрофа.

Внаслідок вибуху та під час гасіння пожежі, що тривала 10 днів, загинула 31 людина, понад 200 було госпіталізовано. 28 героїв-пожежників на чолі з 23-річним лейтенантом Володимиром Правиком вже в першу годину після вибуху працювали на місці аварії. Більшість із цих молодих звитяжців загинули у вогні або померли внаслідок отримання високої дози опромінення.

600 000 ліквідаторів, які брали участь у гасінні пожеж і розчищенні території, отримали високі дози радіації. Лише за офіційними даними, радіоактивного опромінення зазнали близько 8 400 000 мешканців України, Білорусі та Росії.

Забруднено понад 155 000 кв. км території. Забруднено майже 52 000 кв. км сільськогосподарських угідь. Понад 404 000 людей назавжди залишили рідні домівки й були переселені в інші регіони. І мільйони людей вирішили залишитися в Зоні, під щоденним впливом радіації.

Тодішній уряд СРСР спромігся повідомити про трагедію лише наступного дня, коли у Швеції, на АЕС Форсмарк, виявили радіоактивні частинки, які «прилетіли» зі сходу СРСР, і за рівнем радіації визначили, що в Україні сталася аварія.

Чорнобильська АЕС, розташована за 100 км північніше Києва, була побудована в 1976 р. Вона мала чотири реактори, кожен із яких виробляв до тисячі мегават електроенегії.

Під вечір 25 квітня 1986 р. на 4-му реакторі було розпочато плановий технічний експеримент, у процесі якого знижено потужність реактора на 7% від норми. Водночас пристрої контролю були відключені. Реактор став працювати нестабільно, контролювати його роботу не було можливості, відновити штатний режим функціонування не вдалося.

Через перегрів реактора та накопичення значної кількості газів сталися два хімічних вибухи. Були зруйновані сталева та свинцева обшивки реактора, в повітря піднеслося понад 60 тон радіоактивних матеріалів — близько 520 радіонуклідів, небезпечних для природи і всього живого. Величезними зусиллями людей, із застосуванням 4 тисяч тон піску, свинця, бору, глини тільки через три тижні вдалося ізолювати реактор, однак він продовжував випромінювати радіацію.

Із 30-кілометрової зони довкола місця катастрофи було евакуйовано людей – усього понад 100 тисяч. Навіть від тих, кого евакуйовували, приховувалася правдива інформація, що ж сталося насправді, які обсяги та наслідки аварії для життя і здоров’я людей.

У постраждалих областях України, Білорусі, Росії не провадилися жодні заходи для захисту людей від радіації. Більше того, в самій столиці радянської України тодішні керманичі дали вказівку проводити першотравневі заходи.

Згодом Валентина Шевченко, на той час голова Президії Верховної Ради УРСР, розповідала: «…з Москви прийшла вказівка, що немає необхідності відкладати демонстрацію. Тож домовилися: людей виводити небагато і демонстрацію провести швидко. Але, як потім стало відомо, 30-го числа на 20-ту годину вечора вітер повернувся у бік Києва і в місті почав підніматися радіаційний фон…»

Цілі родини з дітьми йшли першотравневим Хрещатиком, гуляли вулицями й парками, а в повітрі «висіла» смертельна радіація. Трагедія сколихнула свідомість усіх українців. Власне, з цього, можна вважати, почався розпад СРСР.

До кінця 1986 р. четвертий реактор Чорнобильської АЕС накрили «саркофагом», що його збудували мобілізовані солдати й добровольці. Станція знову запрацювала. Однак у 1991 та 1996 роках на АЕС сталися дві великі аварії з пожежами, були зупинені спочатку другий, потім перший реактори. Останній, третій, зупинили у 2000 році. 15 грудня 2000 р. Чорнобильська АЕС як виробник електроенергії припинила своє функціонування.

Слід сказати, що до Чорнобильської трагедії аварія на ЧАЕС уже мала місце – 9 вересня 1982 р., на першому енергоблоці. Комісія, створена для розслідування причин аварії , зазначала, що «В районі села Чистогалівка, розташованого в Пд-Пд-Зх напрямку на відстані 5 кілометрів від АЕС, на ґрунті реєструються так звані «гарячі» частинки розміром 10÷20 мікрон, активність, яких коливається від 10-7÷10-9 кюрі, що перевищує допустимі норми в сотні разів», та наголошувала, що ці «гарячі частинки» вкрай небезпечні для всього живого, оскільки «пропалюють» організм і призводять до серйозних ускладнень – включно з летальним результатом. Однак населенню нічого не повідомили, а влада не винесла з цього попередження жодних уроків...

«Товариші! Тимчасово залишаючи своє житло, не забудьте, будь ласка, зачинити вікна, вимкнути електричні та газові прилади, перекрити водопровідні крани! Просимо зберігати спокій…» — цитує Любов Сирота у «Прип’ятському синдромі» офіційне оголошення, що бадьоро лунало з радіоприймачів тими чорними днями. Прості слова, на які й досі, через 31 рік, стискається серце…

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

Метки: Міжнародний день пам'яті Чорнобиля
10:08 26.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Півники...

— Що? Знову твою трепетну душу вразила безграмотна дівчинка? — намагаюсь я вгадати настрій Хомівни.
— Такі да. Читає, наче віршик: "зацвіли нарцИси та ірИси...".
— Хіба цукерки цвітуть?
— Бачиш, давним-давно у греків була богиня, речниця богів і, щоб вона могла зійти з неба на землю, опускалася веселка (райдуга). Грецькою "веселка" — Ірис (Iris) , тому ім’я богині Ірида. Квітку з веселковими переливами барв грецький лікар Гіппократ (IV ст. до н. е.) назвав Ірисом (наголос на першому складі!)
На острові Крит на фресці Кносського палацу зображено жреця, оточеного квітами ірисів (півників).Цій фресці близько 4 000 років.
А місце, де буяли іриси, римляни назвали квітучим, дослівно "Флоренція". З того часу міський герб Флоренції — флорентійський ірис.
У нас квітка цієї багаторічної трави нагадує барвистий хвіст півня, тому й називається півником. Болгари, серби та хорвати ірис називають Перуніка — на честь слов’янського бога Перуна.
Іри́с — вид молочних цукерок ("Золотий ключик", "Киць-киць", "Корівка", "Тузик").Виготовляються уварюванням згущеного молока з цукром, патокою, жиром із додаванням арахісу, горіхів, кави, кунжуту, фруктів.
Фадж (fudge) — шоколадна або ванільна іриска.
Іриска — річка в Росії, протікає в Омській області.
— Ага, значить ірис із наголосом на першому складі — квітка, з наголосом на другому складі — цукерка, річка?
— Ні, сонечко, у нас є одна назва квітки — півник, iris — тільки ботанічна назва. Ризикуй зазирнути у словник і не засмічувати помилками ефір.

UAHistory

19:31 25.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Посмішка

Світлина від Баба і кіт.

Метки: Посмішка
<< назад вперед >>
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Фея Пальцевеерова
Войти