Мне подарили

10:30 26.07.2017
Французи, підозрюю, знають небагато українських топонімів. Проте одне село багатьом із них таки відоме: Верхівня, що неподалік від Бердичева.
Саме в ньому одного лютневого дня 1832 року до Парижа було написано й через Одесу відправлено загадкового листа без імені й зворотньої адреси, підписаного псевдонімом «Чужинка». Листа було адресовано Оноре де Бальзаку, відомому письменникові, знавцеві людської (а найбільше — жіночої) душі, автору «Людської комедії». «Мене захоплює дивовижна чутливість вашої душі, адже завдяки їй ви розгадали душу жінки», — писала незнайомка. Звісно, як знаний ловелас і любитель авантюр, Бальзак не міг проігнорувати таке послання. Таким є початок «віртуального роману» всесвітньовідомого письменника й багатої польської графині Евеліни Ганської. Нині доволі важко уявити довге романтичне листування, а тоді, півтора століття тому, Бальзак написав Евеліні чотири з половиною сотні (!) листів.
Колишній маєток Ганських у Верхівні

Ким же була ця жінка, яка майже на чверть віку полонила думки Бальзака, стала його «Північною Зорею» і, врешті, дружиною?
Евеліна Ганська (1825 р.)
Евеліна (Єва) Ганська була із роду Ржевуських — давнього шляхетського роду, праправнучкою королеви Франції Марії Ліщинської. Її батько, Адам Ржевуський, збіднілий шляхтич, був людиною непересічною, свого часу він навіть листувався із Вольтером. Старша сестра Евеліни — Кароліна — після заміжжя виїхала до Одеси й тримала там літературний салон, у якому частими гостями були О.Пушкін та А.Міцкевич. Пушкін присвячував Кароліні вірші (зокрема, поезію «Что в имени тебе моем…»). Евеліна була не лише вродливою та багатою, а й начитаною та інтелігентною, вона досконало володіла кількома європейськими мовами, любила подорожувати, грала на фортепіано. Також любила танцювати й неодноразово була зіркою балів у Санкт-Петербурзі, Європі, літературних салонів в Одесі.
19-річну Евеліну видали заміж за Вацлава Ганського, старшого за неї майже вдвічі. Як весільний подарунок від чоловіка вона отримала родовий маєток Ганських у Верхівні.
Верхівня. Малюнок Наполеона Орди (1873–1883 рр.)
Проте в розкішних хоромах молода жінка доволі швидко занудьгувала без бурхливого світського життя, що, очевидно, й спонукало її написати листа відомому письменникові.
Всі, хто цікавився історією любові Бальзака й Ганської, неодмінно запитують себе: а чи була любов? Аргументів і для стверджування, і для заперечення вистачає. Адже Ганська була вродлива і багата; Бальзак —визнаний письменник із «не-голівудівською» зовнішністю, також мав успіх у жіноцтва, проте майже все своє життя потерпав від матеріальної скрути і численних боргів. Спокуса порозмірковувати про щирість їхніх почуттів не оминула й мене.
Верхівню разом із прилеглими селами (так званий «Верхівнянський ключ»), Вацлаву Ганському подарував його батько. 1800 року Вацлав заклав тут садибу. Колись це був білосніжний особняк із колонадами в стилі ампір і розкішною бальною залою зі скляними дверима та багатими барельєфами на стінах. «Я не знав … що ви володієте Лувром», — писав Бальзак Евеліні у відповідь на листівку із зображенням дому, яку вона надіслала йому в Париж 1840 року.
Оноре де Бальзак (1842 р.Єдине фото)
По обидва боки від палацу — флігелі з підземними переходами. В одному з них жив управитель, племінник В.Ганського, в іншому була кухня, з якої слуги носили страви до їдальні панського будинку. Родина Ганських узагалі полюбляла різні підземелля. Ними була помережана вся територія маєтку; один виводив навіть зі спальні Евеліни до її купальні, інший – до каплиці, розташованої неподалік. У цих підземеллях Вацлав Ганський, який був відомий своєю суворою вдачею, ув’язнював непокірних.
Нині, звісно, про підземелля можна не згадувати. Сам маєток вимушено змінив колір із білого на червоний (навпроти парадного входу й досі бовваніє погруддя Леніна!). Навколо розкинувся величезний парк із викладеними червоною цеглою доріжками (прогулянки по ньому колись здійснювали в кінних екіпажах). Колись він переходив у глибокий ліс. У парку, за всіма тогочасними «канонами» паркового мистецтва, був невеликий зоопарк, лебединий став, оранжерея. Рідкісні породи дерев сюди привозили з усього світу.
Отож, розпочавши листування з Бальзаком, чи то з нудьги, чи то задля веселощів, чи то з жіночої цікавості, Евеліна потай від чоловіка занурилася в романтичну пригоду.
Анна Ганська
Через півтора року після початку листування Ганська з Бальзаком уперше зустрілися у Швейцарії. Є твердження, що «віртуальні закохані» не зовсім були готові побачити одне одного саме такими: Ганська Бальзака — товстеньким коротуном із рідким і жирним волоссям, а Бальзак Евеліну — розкішною пишнотілою жінкою, високою і ставною. Проте насправді вони залишалися такими ж, як і в листах. У Швейцарії з письменником познайомився й Вацлав Ганський і не лише розповів йому про свої численні багатства, а й запросив письменника до Верхівні.
Згодом були зустрічі і в інших містах світу, куди Ганські доволі часто їздили: у Женеві (там Евеліна подарувала Бальзаку коштовний перстень, що його письменник назвав своїм талісманом і носив до кінця життя), у Санкт-Петербурзі, Відні. Розлучаючись після чергової зустрічі, закохані надсилали одне одному десятки палких листів. «Моя дорога, моя кохана дружино… Я бачив тебе, говорив із тобою, наші тіла уклали такий же союз, як і наші душі…», — пише Бальзак Евеліні у Верхівню.
Оноре де Бальзак збирався їхати в Україну, проте в листопаді 1841 року помер Вацлав Ганський. Здавалося б – перешкод для закоханих більше не існує! Але склалося так, що їм довелося «відтермінувати» шлюб ще на цілих дев’ять років: Е. Ганська була заклопотана влаштуванням життя дочки Анни, крім того в неї почалися проблеми з родиною чоловіка, яка намагалася відсудити в Єви родинний маєток. Тому закохані продовжуть листуватися і зустрічаються на нейтральних територіях: 1843 року — в Санкт-Петербурзі, де Е.Ганська підтвердила на суді своє право на володіння Верхівнею; 1845-го — у Дрездені. У 1846 р. Ганська їде з Бальзаком до Франції, звідти закохані вирушають у подорож Європою. Під час поїздки Єва народжує Бальзакові дівчинку, але дитина помирає під час передчасних пологів.
У Німеччині, в містечку Вісбаден, Бальзак став свідком шлюбу Анни Ганської та Жоржа Мнішека. Цікаво, що, повернувшись до Франції, він написав про цю подію для паризької газети «Мессаже»: «Сьогодні … відбулося одруження однієї з найбагатших у Російській імперії графині Анни Ганської з представником старовинного і знаменитого дому графом Жоржем Мнішеком. Серед свідків був пан де Бальзак… »
Колишній кабінет і робочий стіл Бальзака у Верхівні
Із часом тон листування Ганської з Бальзаком змінюється – тепер на папері менше пристрасних зізнань і зітхань, натомість більше стає закликів до економності й порад щодо управління маєтком. Іноді закохані сваряться — зазвичай, через ревнощі Евеліни. До того ж — небезпідставні. Про чергові закоханості Бальзака зацікавлену публіку охоче повідомляла французька преса. Відомо, що в нього було багато коханок і щонайменше троє незаконнонароджених дітей.
Восени 1947 року Бальзак нарешті вирушає до України. Поїздка потребувала грошових витрат, тому письменник попередньо домовився з паризькою газетою «Журналь де Деба», що впродовж мандрівки надсилатиме до редакції свої подорожні нотатки до екзотичної на той час України із назвою «Листи про Київ» (до речі, українською ці тексти досі не перекладені, а російською нещодавно з’явилися в перекладі Віри Мільчиної. Їх можна переглянути тут. Цікаво, що про Київ у цих текстах немає жодного слова, бо письменник перестав писати їх раніше, ніж доїхав до міста, назву якого виніс у заголовок.
Нотатки містять враження мандрівника від Російської імперії, не зовсім схожі на ті, що їх він висловлював у приватному листуванні. Ймовірно, пишучи нотатки, письменник мав намір не лише трохи підзаробити, а й завоювати прихильність російських володарів, оскільки в його планах був шлюб із Ганською, російською підданою, а ця процедура потребувала дозволу царя.
Родинна усипальня Ганських у Верхівні
Від Парижа до Верхівні Бальзак їхав тиждень. Його маршрут пролягав через Броди, Дубно, Радзивилів. Саме під час цієї першої поїздки він написав свої відомі слова про Україну (йдеться, зокрема, про села біля Бердичева): «Переді мною розкинулася пустеля, царство збіжжя, прерія Купера з її тишею. Тутешні грунти — український чорнозем, шар чорної і жирної землі завтовшки з півсотні футів, а то й більше; такі поля ніколи не угноюють, а сіють на них тільки зернові».
Дорога важко далася втомленому й не зовсім здоровому письменнику (мав хворе серце). У Верхівні Ганська облаштувала для Бальзака три кімнати: спальню, салон і кабінет.
Як стверджував у романі «Прометей, або Життя Бальзака» Андре Моруа, «…Бальзак був щасливий. Уперше в житті він опинився в одному з палаців із численною челяддю, про які мріяв із дитинства». Проте зі шлюбом, на якому наполягав француз, Єва не поспішала. Насамперед, тому, що, за тодішніми законами Російської імперії, шлюб із іноземцем означав утрату всіх маєтностей. По-друге, проти Бальзака була вкрай негативно налаштована родина Евеліни. Тому жінка вагалася, і це, звісно, дратувало Бальзака. Масла у вогонь підливала й тогочасна французька преса, яка багато пліткувала про його стосунки з Ганською. Одне з видань, зокрема, писало, що Бальзак залишив Францію задля Росії, «де лютує холера, і — що гірше — в люту зиму… і — що найжахливіше — щоб одружитися».
Проте Бальзак почувався у Верхівні добре. В одному з листів він писав: «Я маю тут розкішний апартаментик — салон, кабінет і спальню; кабінет із рожевого мармуру з каміном, чудовими килимами та зручними меблями, вікна цілком із скла без олов’яної фольги; краєвид відкривається переді мною на всі боки…»
У Верхівні Бальзак працював над такими творами, як «Мачуха», «Селяни», «Зворотний бік сучасної історії», «Дрібні буржуа», «Театр такий, яким він є», «Жіночий характер», «Петро І та Катерина» та інші.
Узимку 1848 року Бальзак, не отримавши згоди на шлюб, вирішив повернутися до Парижа. Цього разу він їхав через Київ. Цікавими є його враження від міста та його мешканців. До столиці письменник потрапив у розпал різдвяних ярмарків і балів (хоч у місті тоді лютувала епідемія холери, святкуванням і веселощам це не заважало). До того ж, один із балів було влаштовано на його честь київським губернатором І. Фундуклеєм. Своїми враженнями француз ділиться із сестрою: «Молоді дами бувають на балах у сукнях королівської розкоші, що значно перевершує все те, що можна побачити в Парижі» (багатство убрань київських та паризьких модниць з тих часів, мабуть, не дуже змінилося).
Восени того ж року Бальзак знову повернувся до Верхівні. Напередодні поїздки він писав до П. Ф. Геккеля, начальника радзивилівського митного округу, із яким познайомився під час першої мандрівки: «Я прямую в Росію у пошуках шматка хліба й спокою. Росія тепер моя кохана, а Франція — законна дружина; за прикладом багатьох чоловіків, я частіше буватиму в коханої, аніж у дружини». Вдруге Бальзак приїхав до Ганської виснаженим і хворим. Сімейний лікар Ганських німець Киоте повідомив Евеліні, що Бальзак безнадійний. І все ж графиня погодилася на одруження.
Бальзак пише у Санкт-Петербург до міністра С. Уварова: «Скоро буде шістнадцять років, як я кохаю шляхетну й доброчинну жінку… Особа ця є російською підданою і повна її відданість не підлягає сумніву. Звісно, її високі риси належно поціновані, бо вам усе в Росії відомо… Вона не хоче вийти заміж за іноземця без згоди повелителя, вона удостоїла мене права просити про цю згоду». Весною 1850-го «закохані» отримують згоду на шлюб, з умовою, що Ганська відмовиться від своїх маєтностей. Тому маєток у Верхівні Єва передає своїй дочці, Анні Ганській, зобов`язавши ту виплачувати їй дев`ять тисяч карбованців сріблом щорічно.
Ганська й Бальзак повінчалися 2 березня 1850 року в бердичівському костелі Св.Варвари. Графиня Евеліна-Констанція Вікторія Ганська стала мадам де Бальзак. Костел цей було побудовано лише 1759 року. Подружжя не хотіло привертати до себе зайвої уваги, до того ж Бальзак почувався погано. Церемонія була дуже скромною. Серед присутніх – дочка Евеліни Анна з чоловіком графом Жоржем Мнішеком та ще коростишівський вельможа граф Густав Олізар. Обряд здійснював прелат Олицької колегіати Віктор Ожаровський. Збереглася церковна книга із записом про вінчання (нині вона зберігається в Житомирських архівах).
Сам костел у радянський час було закрито – в його приміщенні розташовувалася спортивна школа. У 1990-х роках храм відновлено, а у 1999-му, до 200-річчя від дня народження Бальзака, на його стіні встановлено меморіальну дошку, що нагадує про «зіркове» вінчання.
Про своє одруження Бальзак написав колишній своїй коханці й вірному другові Зюльме Карро: «Я не мав ані щасливої юності, ні квітучої весни, але тепер у мене буде сонячне літо і тепла осінь».
Меморіальна дошка на стіні церкви Св.Варвари
«Я знаю добре, надто добре, — писала Евеліна Ганська своєму братові Адаму Ржевуському, — що пан Бальзак — приречений і що навіть за найкращого догляду не зможе протягнути довго… Однак думка, що я можу бути потрібною цьому великому розумові і цьому великому благородному серцю, також є нагородою. Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, й, роблячи це, сама буду щаслива. Так часто його зраджували: я залишуся йому вірною наперекір усім і… нехай він умре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці…»
Подружжя їде до Києва, щоб отримати документи на виїзд до Франції.
Здоров’я Бальзака дедалі погіршувалося, і коли «молодята» прибули до Парижа, письменник уже майже не вставав із ліжка. 18 серпня 1850 року Оноре де Бальзака не стало.
Колишній будинок Бальзака в Парижі на вул. Фортюне
Евеліна залишилася в Парижі у будинку на вул. Фортюне, який Бальзак придбав перед одруженням, записавши його на дружину. За допомогою інших літераторів (а інколи і власноруч), Евеліна закінчує дещо з творів Бальзака й видає їх. Заміж вона більше не виходила, хоча шанувальників, незважаючи на свій вік, мала ще вдосталь.
А як Верхівня? 1851 року Анна Ганська продала маєтності своєму дядькові Адаму й 1852 р. переїхала до матері в Париж. Разом вони сплатили борги Бальзака, зайнялися виданням його творів, а також уклали кошти в будівництво Північного вокзалу в Парижі, з чого отримували доходи..
Померла Евеліна Ганська 9 квітня 1882 року. Похована вона в Парижі біля чоловіка на цвинтарі Пер-Лашез. Там само спочивають дочка й зять Е. Ганської. Жорж Мнішек помер 1853 р., через рік після переїзду в Париж. Анна, залишившись сама, продала будиночок на Фортюне (до речі, там також колись був музей Бальзака, але нині будинку вже немає) і в 1914 р. пішла в монастир, де через рік померла.
Садиба ж у Верхівні від Адама Ржевуського перейшла до його сина, також Адама. Про останнього власника Верхівні селяни відгукувалися дуже тепло, бо він побудував у селі школу, лікарню. Кажуть, що Адам Ржевуський (молодший) мав близько сотні похресників! Проте 1916 року він виїхав до Польщі, попередньо вивізши все майно у Сквиру, що на Київщині (усі речі ледве помістили на 75 підвод). Під час подій 1917 року садибу було розграбовано, а родинний склеп Ганських-Ржевуських — розкрито й сплюндровано.
1921 року в маєтку відкрили агрошколу (згодом — агротехнікум). За «доброю» радянською традицією у каплиці облаштували спортзал.
Могила Бальзака на цвинтарі Пер-Лашез

Кімнату-музей (три кімнати, в яких жив письменник) у Верхівні започаткували 1959 року до 160-ї річниці від дня народження Оноре де Бальзака. Від 1995 року музей Оноре де Бальзака є відділом Житомирського державного літературного музею. Палац внесено до державного реєстру національного культурного надбання України.
Проте потрапити до Бальзака в гості можна лише за попередньою домовленістю із місцевим керівництвом музею, бо зазвичай на дверях, що ще, мабуть, пам’ятають руку французького письменника, висить масивний замок. Тому непередбачливі мандрівники або сновигають довкола садиби, зазираючи у вікна, або ж розпитують місцевих селян про місцепроживання музейників, яких можна попросити (за 60 грн) люб’язно відчинити двері до кімнат Бальзака.
Ірина Троскот

15:19 25.07.2017

Ще у сиву давнину наші пращури звернули увагу на ліворуких людей, їхні особливості, тоді від давнього слова «шуя» – лівиця, ліва рука утворилося слово «шульга». Пізніше з’явилося немало прізвищ: Шульга, Шульгін, Шульженко, Шульгівський, Шульгін.
Серед українців із прізвищем Шульга багато відомих людей. Один із них художник Ілля Максимович Шульга.
Народився Ілля Максимович Шульга 20 липня 1878 р. у старовинному козацькому селі Кропивна на Черкащині. Змалку чув про Хмельниччину, Коліївщину, про подвиги земляків і натхненно малював. Батьки помітили хист сина, віддали його спочатку до малярної майстерні в Золотоноші, пізніше – в «науку» до Рисувальної школи Миколи Мурашка в Києві. Середню художню освіту Ілля здобув у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури; вищу – у Петербурзькій академії мистецтв у Іллі Рєпіна. Тут працював Ілля Шульга над козацькою тематикою. У 1909 р. Ілля Максимович отримав звання «вільний художник» за картину «Козаки пішли»; разом із дружиною та донькою оселилися у Вінниці.
З 1928 р. Шульга переїхав до Києва, викладав у педагогічному інституті, ілюстрував Т. Шевченка, писав пейзажі, брав участь у художніх виставках. З 1934 р. – викладач Київського Художнього Інституту. Добродії ж доносили, що митець мав характеристику «мазепинця», бо викладав українською мовою в той час, коли навчання велося російською; сигналізували, що художник – націоналіст, бо упродовж 40 років малював лише Україну та українців, поетизував минуле. Щирі розповіді І.Шульги про Іллю Рєпіна трактувалися як «біологічний націоналізм».
Заарештований у березні 1938, 60-річний художник помер 19-го грудня на день Св. Миколая на засланні в Петропавловську (Північний Казахстан). Майже всі твори Іллі Шульги були знищені. Його дружина і дочка емігрували за кордон. Завдяки їм уціліла тільки та частка з багатющої (понад тисячу картин) мистецької спадщини живописця, яку вони вивезли з собою (75 полотен).

http://uahistory.com/topics/famous_people/8676

13:33 24.07.2017
Душа як квітка, варто теплом подути і вона розквітає ...

Метки: цитата дня
11:34 23.07.2017

Пропонуємо унікальні українські слова, відповідників яких ви не знайдете у російській.

Вирій — теплі, південні краї, куди відлітають на зиму птахи.

Добродій — той, хто допомагає, підтримує, робить хороші справи тощо.

Залізниця — дорога з рейковою колією, призначена для пересування залізничного рухомого складу; увесь комплекс інженерних споруд, обладнання, машин і механізмів, що становить основу залізничного транспорту; установи, що відають залізничним транспортом.

Книгарня — книжкова крамниця.

Кохати — почувати, виявляти глибоку сердечну прихильність; плекати що-небудь; виховувати, ростити кого-небудь.

Митець — той, хто працює у якому-небудь виді мистецтва; людина обізнана, вправна у якій-небудь справі, майстер.



Нівроку — непоганий, такий як треба; нічого собі, непогано; вживається для вираження побажання не принести горя.

Олія — рідка жирова речовина, яку добувають з деяких рослин; олійна фарба; мастило.

Обіруч — узявшись за руки, разом, обома руками, по обидва боки.

Шахівниця — дерев’яна або картонна дошка чи коробка з 64 світлими й темними квадратами, на якій грають у шахи.

Джерело: gazeta

10:49 21.07.2017
Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.
1918-1919 рік. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу. А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їх спинами “ділили шкуру не вбитого ведмедя”. А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали. Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, друга світова, котра спалила усю рідну землю, кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан,… Ну і в 80-х з відібраного у дідів і батьків кинули “півкопійки” внукам. Але ті "півкопійки" імперія не витримала і захиталась.
2014 рік. Незалежність в 1991-м прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очикуванні хто візьме верх.
2017 рік. Третій рік війни. “Ведмедя ще не вбито і він живий”. Хитати човен, думаючи що не випадеш, то хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд з’явився знову за спинами тих, хто воює, З’явивсь з претензією на владу і“півкопійки”. Нічого не міняючи, хитає човен.

Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатись екскурсії в музеї. Без року вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.
12:53 19.07.2017
10-30 грам свіжого сала не зашкодять здоровій людині
10-30 грам свіжого сала не зашкодять здоровій людині

Медики вважають, що сало дуже корисне. В ньому містяться вітаміни А, Е, D і каротин. Підшкірний жир сприяє боротьбі з інфекціями і допомагає підтримувати імунітет.

Але прагнення людини мати струнке і здорове тіло породило хибні уявлення щодо сала.
Тakprosto спростовує міфи про цей продукт.

Від сала гладшають
Сало може сприяти зайвій вазі лише за умови надмірного споживання. Це властиво багатьом продуктам. Люди, які не страждають на хвороби шлунка, печінки та підшлункової залози, отримають від сала тільки користь. Денна порція свіжого сала має складати від 10 до 30 грам.

Автор: FoodandHealth.ru
Холестерину в салі міститься стільки ж, як в інших продуктах тваринного походження
Холестерину в салі міститься стільки ж, як в інших продуктах тваринного походження

Сало — важка їжа
Насправді у здорової людини сало не викликає проблем із травленням. Воно плавиться за температури тіла. Продукт зашкодить тільки тим, в кого порушене вироблення жовчі.

Сало шкідливе, бо є суцільним жиром
У салі міститься арахідонова кислота, що є рідкісним елементом. Без нього не відбуваються імунні процеси. Також речовина необхідна для холестеринового обміну.

Автор: Всвіті
Бутерброд з салом добре засвоюється
Бутерброд з салом добре засвоюється

У салі багато холестерину
Будь-який продукт тваринного походження має холестерин. В 100 грамах сала міститься 70-100 міліграмів цього стероїду. Деякі продукти за вмістом холестерину значно шкідливіші. Наприклад, нирки яловичини в 10 раз "багатші" на небезпечний елемент.

Сало з хлібом — подвійна шкода
Обидва продукти добре поєднуються та засвоюються. Якщо людина здорова, бутерброд із салом не зашкодить.

10:49 19.07.2017

На Петра та Павла 12 липня 1919 р. в Одесі був убитий більшовиками лікар Петро Дорошенко, нащадок двох гетьманів Михайла та Петра Дорошенків.
Він побачив світ 15 жовтня (за іншими джерелами 22 листопада) 1858 р. на хуторі Дорошенків Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині село Дорошенкове Ямпільського району Сумської області). Походив із бокової гілки старовинного козацько-старшинського роду Дорошенків (Климченки-Дорошенки). Мати Марія Парменівна Маркович. Його дитячі роки пройшли в Глухівському повіті. Середню освіту він здобув у Новгород-Сіверській гімназії. У 1884 р. закінчив медичний факультет Київського університету з дипломом хірурга. 20 років працював земським лікарем у Глухові. Допомагав матеріально журналу «Києвская старина».
Дорошенко був запеклим збирачем і дослідником старовини, музеєзнавцем. Петру Яковичу дістався багатий архів пращурів: рукописи про українську минувшину, зошити «Щоденника» Якова Марковича, універсали гетьманів з їх власноручними підписами та інших керманичів козацької України. Були рукописи М.Гоголя, П. Куліша, М. Максимовича. Бібліотекою користувалися історик Ф. М. Уманець при підготовці монографії «Гетьман Мазепа», історик О. М. Лазаревський при написанні «Опису Старої Малоросії».
Колекція мала вироби зі срібла та українського скла, порцеляни, побутові речі, портрети історичних діячів України (гравіровані портрети гетьманів з XVII ст., олійні портрети гетьманів, кілька малюнків Т. Г.Шевченка).
Глухів не мав музею. Коли ж помер у 1901 р. колекціонер М. В. Шугуров, який упродовж життя зібрав цінну бібліотеку та прекрасну колекцію малюнків і картин з українського побуту, вдова М. В. Шугурова подарувала Глухівському земству бібліотеку свого чоловіка та інші речі з його колекції. Цей дар став основою колекції Глухівського музею, до якого Петро Якович Дорошенко долучив свою колекцію.
У 1917 р. Петро Дорошенко власним коштом заснував у Чернігові українську гімназію.
У 1918-1919 рр. Петро Якович жив у Києві на вул. Малопідвальній 12/10 (пров. Михайлівський, замовлення княгині Г. Любомирської (1887 р.) Автор проекту – арх. В. Ніколаєв. У червні 1918 р. очолив Головне управління в справах мистецтва та національної культури Української Держави. За сприяння П.Дорошенка в Українській Державі було створено два українські державні університети у Києві та Кам’янці-Подільському, Всеукраїнська бібліотека, проводилося комплектування Національного архіву, розпочалася реставрація Андріївської церкви й Софіївського собору. У липні 1918 р. були виділені кошти на розкопки Зарубицького монастиря та на закупівлю пам’яток старовини для Національного музею.
В Україні було створено два державні драматичні театри, Українська опера. 23 серпня 1918 р. було затверджено заснування в Києві Державного драматичного театру та асигновано 327400 крб. на його утримання. 30 серпня 1918 р. уряд прийняв рішення про відкриття у Києві Державної драматичної школи для підготовки працівників народних театрів і призначив на її утримання 28800 крб. щорічно.
П. Я.Дорошенко мав давні дружні стосунки з гетьманом П.Скоропадським, який його високо цінував: «Петро Якович мав великий вплив на мене у справі розвитку в мені любові до історичного минулого нашого краю. Дуже розумний, чудово освічений, володіє великою пам’яттю, вивчив з любов’ю історію країни до найменших дрібниць, власник непоганої бібліотеки».
Від 1 серпня 1918 р. Дорошенка визнано наступником гетьмана Павла Скоропадського на випадок його смерті, тяжкої хвороби або перебування за межами країни.
За Директорії УНР Дорошенко залишався на посаді керівника управління в справах мистецтва та національної культури. Разом із урядом виїхав до Вінниці. 19 лютого 1919 р. головноуправляючий П. Я.Дорошенко подав заяву про надання йому відпустки на десять днів для поїздки до Одеси за сімейними обставинами. За нез’ясованих причин він не повернувся до роботи після відпустки і 1 березня 1919 р. був звільнений з посади голови Управління мистецтв і національної культури.
У липні в Одесі 62-річний Петро Дорошенко був схоплений і 12 липня розстріляний ВУЧК. Чи поховали його чекісти – невідомо.
Син брата Івана – Дмитро Дорошенко емігрував і проніс справу дядька упродовж життя.

15:30 16.07.2017

Ада Роговцева – знаменита актриса театру та кіно, прекрасна жінка та людина з чіткою громадською позицією – 16 липня святкує свій 80-ий день народження! З нагоди свята редакція зібрала для вас найкращі цитати акторки.

Чим видатна Ада Роговцева

Ада Роговцева – народна артистка УРСР, СРСР та Герой України. Але почалося все дуже давно. Вона мріяла стати журналісткою, але стала геніальною акторкою. Її кар’єра розпочалася дуже стрімко. У 18 років юна Ада отримала свою першу роль. У фільмі “Приборкання вогню” вона зіграла роль Наталії Башкирцевої.

Ада Роговцева
Ось так виглядала Роговцева у юності

З 1958 року вона – артистка Київського театру імені Лесі Українки. Тут пропрацювала 35 років! Знаменитою її зробила роль Анни у фільмі “Вічний поклик”.

Але й після відходу з улюбленого театру вона продовжує працювати! Гастролює з різними концертними театрами, виступає у камерних театрах. До речі, грає у двох виставах, які поставила її донька Катерина Степанкова. Покійний чоловік Роговцевої Костянтин теж був актором.

Ада Роговцева: родина
Ада Роговцева в родинному колі

А ще Ада Роговцева – професор Національного університету культури. Своїм багатим досвідом ділиться у театральному інституті імені Карпенка-Карого. З грудня 2016 року акторка є членом у комітеті Нацпремії імені Шевченка.

Зауважимо, в актриси чітка громадянська позиція. Вона активно підтримувала Помаранчеву революцію та Євромайдан, виступала зі сцени. А з початку війни з Росією активно допомагає бійцям АТО. Ада Роговцева і їздить виступати перед захисниками України, і збирала гроші на лікування поранених. Проти неї ворожі сусіди навіть порушили кримінальну справу. До речі, до конфлікту вона довгий час успішно працювала в Росії.

Ада Роговцева АТО
Ада Роговцева з військовими АТО

Її нагороди та звання важко підрахувати. Адже вона нагороджена та була лауреатом понад 20 звань! А цього року актриса претендує на премію імені Довженка за вагомий вклад у розвиток українського та міжнародного мистецтва. Що ж, бажаємо успіху!

Цитати Ади Роговцевої

Рецепт щасливого життя

Ада Роговцева: цитати

Про любов і залежність

Цитати Ади Роговцевої

Про Росію

Ада Роговцева про Росію

У чому сенс

Ада Роговцева про сенс життя

Ставлення до багатства

Ада Роговцева про ставлення до багатства

Робота і життя

Ада Роговцева про роботу і життя

Що таке людина

Ада Роговцева: цитати

Роговцева – педагог

Ада роговцева – педагог

Про вік

Вітаємо Аду Роговцеву з ювілеєм, нових здобутків!

Автор: Настя Сукач Джерело: 24 Канал
10:30 16.07.2017

27 серпня 1774 р. у м. Прилуках Полтавської губернії в дворянській сім’ї, що походила з давнього козацького роду, побачив світ Павло Білецький-Носенко, українець, який першим створив повний словник української мови; його обсяг перевищив сучасний 11-томний словник
Його пращури належали до козацької старшини, а один із них — Іван Ніс, брав участь у визвольних змаганнях під проводом Богдана Хмельницького. Дід Павла був прилуцьким полковим сотником, батько присвятив себе військовій службі. Отже, Павло батька він майже не знав, оскільки той весь час перебував у військових походах. Мати доводилася племінницею по материнській лінії видатному оратору та культурному діячеві Георгію Кониському. Ганна Максимівна мала суворий, майже чоловічий характер, вона взяла на себе всі турботи по господарству, тому не мала часу на дітей. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, його за рекомендацією генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського, у якого батько майбутнього письменника служив ад’ютантом, записали до відділення для малолітніх імператорського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі, де він навчався впродовж чотирнадцяти років. У 1793 p., закінчив «с блистательным успіхом» курс навчання в корпусі, П.Білецького-Носенка у чині поручика відрядили для проходження військової служби в 1-й батальйон катеринославського єгерського полку. Він брав участь у військових операціях російської армії під командуванням О. В.Суворова, за що був нагороджений Золотим хрестом з написом: «За труды и храбрость» та золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами.
Перед 24-річним вояком відкривалася чудова кар’єра, але матінка (жінка дуже деспотична) підшукала синові багату пару та вирішила Павла одружити, тому наказала, щоб він подав у відставку. Справа в тім, що за царськими законами офіцер міг одружитися після 28 років; шлюб до цього віку коштував великого відступного.
У жовтні 1798 р. у чині штабс-капітана Білецький-Носенко вийшов у відставку. Павло Павлович одружився з дочкою конотопського предводителя дворянства і, за словами біографа,: «терпит душевное истязание до 1813 года». На весіллі Ганна Максимівна зробила синові подарунок: виділила з родового маєтку 40 десятин заболоченого пустирища у с. Лапинці, біля Прилук, що містилися на болотистій місцевості, непридатні для життя та культивування.
Їй удалося вбити майже всі мрії свого сина… Та Павло Павлович вирішив перетворити маєток на «райський куточок»: копав канали, насаджував верби, насипав кургани, будував місточки, альтанки. Улюбленою розвагою П.Білецького-Носенка була пасіка в його розкішному саду. Наслідком його спостережень стала написана в останні роки життя велика праця «Пасечник, или Опыты пчеловода в южной полосе России». Жив він то в Прилуках, то в маєтку батьків дружини в містечку Хмелеві Роменського повіту Полтавської губернії. Після смерті дружини Павло Білецький-Носенко разом із дітьми оселився в Лапинцях, де прожив до смерті. Тут відбулося перше знайомство Білецького-Носенка з історією України; він почав вивчати мову, культуру, звичаї, побут. Вихований у Петербурзі, в типово російському середовищі, Павло Павлович Білецький-Носенко спілкувався весь час тільки російською мовою, тому не відразу змінив своє ставлення до «малороссиянизма». Захопившись усім українським, мріяв, щоб про Україну дізнався увесь світ. «Право! О ней меньше знают в просвещенной Европе, нежели о каком-нибудь новооткрытом острове Океании. Я не знаю, как кто, а я люблю родину и желал бы познакомить ее с целым светом, право! Она стоит того».
І нарешті дозволив собі розкіш: вдруге одружився за власним бажанням.
У 1801 р. прилуцьке дворянство обрало П.Білецького-Носенка підсудком повітового земського суду, працюючи й отримуючи мізерну платню, яка була практично єдиним засобом існування сім’ї, він «для избежания нужды в самом необходимом» найнявся до свого сусіда-поміщика І. Величка домашнім учителем, і водночас виховував ще кількох поміщицьких дітей.
Згодом Павло Павлович зайнявся освітою шляхетних дітей у власному будинку. Цей приватний пансіон проіснував близько сорока років.
У пансіоні (уявіть собі!) сам Білецький-Носенко (вчитель) проводив усі заняття:
– п’ять разів на тиждень з ранку до обіду з латинської, французької, німецької і російської мов, перекладали тексти з російської мови на іноземні і навпаки;
– ранок у четвер відводився для занять живописом;
– після обіду з другої до четвертої години в понеділок і середу вихованці пансіону вивчали арифметику і геометрію;
– у четвер, п’ятницю й суботу — математичну географію Європи та Азії;
– з п’ятої до сьомої години в понеділок проводилися заняття з риторики, поезії та міфології;
– у вівторок, середу, четвер, п’ятницю й суботу вивчали історію стародавнього світу, загальну і російську історію.
– у святкові та вихідні дні педагог знайомив вихованців з Біблією, найкращими творами світової літератури.
Павло Павлович був обдарованим художником, який залишив багато акварельних малюнків, портретів, пейзажів. Талант до малювання успадкували його діти, особливо старший син Павло та молодша донька Феліція. Займаючись педагогічною діяльністю, складав словники, підручники з логіки, етики, писав праці з економіки, медицини, природознавства, сільського господарства, етнографії, лінгвістики, археології.
Найбільша його спадщина залишилась в поетичних і прозових творах: поема «Горпиніада», роман «Зиновій Богдан Хмельницький», драма «Іван Золотаренко», багато балад, байок, казок.MxF6dduucJo
Найвидатнішою його мовознавчою працею вважається укладений у 1838-1843 pp. словник української мови («Словарь малороссийского, или юго-восточнорусского языка; филологический, этимологический; с показанием частей речи, окончательных корней слов, идиотизмов, метаплазмов со сводом синонимов, с пословицами и поговорками, составленный по произношению, каким говорят в Малой и Южной России, Павлом Белецким-Носенком, членом двух императорских российских ученых обществ»). Уклав П.Білецький-Носенко і «Грамматику южнорусского язика».
А життя було майже безнадійним. Тяжко хворий Білецький-Носенко раз-у-раз морально травмувався: Павло Павлович пережив усіх своїх братів, другу дружину; на Закавказзі загинув старший син Павло, талановитий портретист, пейзажист, літератор; у 25 років втратив глузд син Олександр, перспективний науковець та пейзажист; померли дві молодші доньки. Останні п’ять років поряд із ним перебував син Петро.
Помер письменник 11 (23) червня 1856 року на вісімдесят другому році життя в Лапинцях. Він був похований у своєму саду поряд із дружиною, донькою та двома синами. На жаль, не збереглися ні його садиба, ні прекрасний сад, ні могили знаменитої родини.

http://uahistory.com/topics/famous_people/2472

12:53 14.07.2017

Друзі не зобов"язані бути ідеалом,

достатньо того, щоб у важкі часи вони не були лайном.

Метки: цитата дня
10:01 13.07.2017

У роботи українського художника Олега Шупляка варто вдивлятися кілька разів, з різних сторін, відстаней і ракурсів. Його картини мають безліч смислів, тому що Олег – майстер оптичних ілюзій.

1-kartina

Шедеври Шупляка змушують нас вступити в сутичку з власною свідомістю, адже в зображене на цих полотнах часом важко повірити. Думаєте, це просто гілка з листям? Але чи так це? Однозначно стверджувати не можна, пише джерело.

2-kartina

Придивіться – скільки осіб ви бачите на цій фотографії? Їх тут більше трьох!

3-kartina

Погляньте ближче – вершник на білому коні, подивіться здалеку – особа поважного старця… Те, що при одному ракурсі здається головою, при іншому стає оком… Або навпаки?

4-kartina

. Картини, в які треба вдивлятися кілька разів.

На цій картині розгледіти прихований профіль дуже складно. Обличчя майстерно замасковано!

6-kartina

Відчуйте глибину цих робіт, навчиться розпізнавати знаки…

7-kartina

8-kartina

Маргарита?

9-kartina

10-kartina

11-kartina

В зображене на цих полотнах часом важко повірити.

12-kartina

13-kartina

Поглянувши на цю картину здалеку, дівчину побачити практично неможливо. Лише знайшовши її обличчя, все стає зрозумілим.

14-kartina

Далі!

15-kartina

Навіть до автопортретів у Олега Шупляка оригінальний підхід!

16-kartina

Ці картини ні в якому разі не можна сприймати поверхнево, адже в них стільки сюрпризів! Навіть в найпростіших роботах цей неймовірно талановитий художник завжди знайде, чим нас здивувати. Допоможіть поширити шедеври його оптичних ілюзій всюди. Олег Шупляк заслуговує того, щоб стати знаменитим.

http://blyskavka.top/dumaiesh-prosto-tantsiuiucha-para-ni-vidkry/3/

11:01 12.07.2017
Ви чули про щорічні ярмарки на дівчат; про ідентифікацію жінки "не людиною", можливість дружини отримати право голосу на громадських зборах, забравши його у свого ж чоловіка...? Минуле повсякдення українців рясніє всякими диковинками й цікавинками. Про деякі з тих, що побутували у подружньому житті українців, читайте тут.

Наприкінці ХVІ ст. серед українців побутував так званий "заговор малолітніх". Згідно з ним, батьки неповнолітніх дітей домовлялися про їхнє майбутнє одруження. Угода передбачала й розмір посагу/віна, а порушення її супроводжувалося значною матеріальною компенсацією.

Ще у ХVІІІ ст. чоловіків вважали відповідальними за поведінку своїх дружин, тому за порушення останніх карали саме їх (чоловіків).

На бойківсько-гуцульському пограниччі та серед українців Закарпаття вкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. спостерігався звичай проведення щорічних весняних ярмарків на дівчат. Суть його полягала у тому, що дівчата, разом з матерями, і хлопці шлюбного віку сходились на ярмарок. Перші причепурювалися якнайкраще і ставали рядами, а парубки ходили, зупинялись біля тієї, що сподобалась та заводили розмову, виходячи з гурту. Частіше всього такі розмови завершувались вінчанням. При цьому парубки дуже часто були немісцеві.
Цікаві звичаї українського подружжя 1/1
Пимоненко М. Ідилія

У бойків і гуцулів жінку не вважали рівноцінною чоловікові: вона повинна була йти чи їхати на возі позаду нього; йти пішки, коли чоловік їхав збоку на коні; тягар частіше всього несла жінка. Й досі де-не-де на Бойківщині можна зустріти наступну ідентифікацію: коли питають про стать дітей, то кажуть: "дівка чи дитина"; коли говорять про дорослих, то – "жінка чи людина".

На рубежі ХІХ-ХХ ст. дівчата Полтавщини та Чернігівщини мали юридичне право самі обирати чоловіка, без тиску батьків: вони могли звертатись до суду за дозволом на укладення шлюбу.

Не зважаючи на становище жінки у сім’ї, вона завжди мала частину майна, яке належало виключно їй. Це була материзна – її весільний посаг, що міг включати не тільки "скриню" (одяг, рушники, хустки тощо), а й худобу та ґрунт.




Частіше всього українська жінка переходила жити в дім до чоловіка.

Через постійне народження дітей, важку фізичну працю, уже в 30-35 років жінки виглядали старими, буквально "чорніли".
Цікаві звичаї українського подружжя 1/1
Пимоненко М. З лісу


Суспільство ХІХ – поч. ХХ ст. не засуджувало "повсякденне "обґрунтоване" насильство чоловіка над жінкою".

Бували випадки, коли громада передавала право участі у сільських зборах дружині, виявляючи таким чином зневагу до чоловіка-пияка чи марнотратника.

Позашлюбні стосунки чоловіка не були чимось надзвичайним. Натомість позашлюбні стосунки жінки одразу ж засуджувались. Проте й вони зустрічались, зокрема, на Наддніпрянщині наприкінці 1920-х рр. такі стосунки мали 7,8% селянок.

http://www.uamodna.com/articles/nezvychni-zvychayi-podruzhnjogo-zhyttya-ukrayinciv/

11:22 08.07.2017

Для комунікації з російськими лібералами

Світлина від Баба і кіт.

Метки: Посмішка
09:25 04.07.2017
3 липня 2017
Ганна Черкаська

А щоб моїм добродіям не здалося мало, додам ще одного царського генерала і теж не з українським прізвищем – Дельвіг.

О, дехто тихенько почав виводити романс Аляб’єва "Соловей"! І це в десятку, бо автор слів романсу барон Антон фон Дельвіг, поет, друг О. Пушкіна з Царськосельського ліцею (згадали: "Друг Дельвиг, мой парнасский брат"?). Батько Антона Дельвіга, генерал-майор родом із німецьких баронів, мати – внучка астронома Красильникова. Романс вперше прозвучав зі сцени Великого театру в Москві 7 січня 1827 року, а виданий був у збірнику "Вірші барона Дельвіга" (1829 р.). Світла музика твору була написана в ув’язненні, бо Аляб’єв, звинувачений у вбивстві під час карткової гри, відбув три роки під вартою. Барон Антон Дельвіг – дід українського генерала.
Сергій Дельвіг: Коротка біографія 1/1
wikipedia.org
Антон Дельвіг

Онук поета прийняв присягу на вірність України і зостався до смерті громадянином УНР. Як же барон Сергій фон Дельвіг із відомого у Вестфалії від ХІІ століття баронського роду, став українським буржуазним націоналістом?

Народився Сергій у Москві 2 липня 1866 року. Його батько – випускник Імператорської Миколаївської військової Академії, тому Сергій і його брат Олександр стали військовими. Він навчався у Михайлівському артилерійському училищі та Михайлівській артилерійській академії. Після завершення навчання почався поступовий, але успішний шлях. С.Дельвіг служив у Першій артилерійській бригаді російської армії, командував батареєю офіцерської артшколи, служив помічником начальника школи. Брав участь у російсько-японській війні, нагороджений Георгіївською зброєю. У 43 роки барон був призначений командиром Двадцять четвертої артилерійської бригади.
Сергій Дельвіг: Коротка біографія 1/1
wikipedia.org
Сергій Дельвіг

А його кохана баронеса нагородила чоловіка бузковими спогадами та двома малятами. Спогади ті були про їхню першу нічну прогулянку, коли вони йшли повз ковані паркани і дівчина попросила гілочку бузку. Сміючись розповідала, як Сергій блискавично подолав перешкоду і приніс повний оберемок запашного зілля. Той аромат кохання супроводжував їх усе життя.



Першу світову війну Дельвіг зустрів на посаді інспектора артилерії Дев’ятого армійського корпусу. На другий місяць війни він був нагороджений орденом Святого Георгія Четвертого ступеня "за заслуги у боях проти неприятеля". Георгіївський хрест генерал Дельвіг одержав за два тижні до нагородження такою ж відзнакою Павла Скоропадського та Петра Врангеля. Пройшов війну від дзвінка до дзвінка, успішно керував артилерією під час наступу військ фронту (т. зв. Брусилівського прориву), був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами та ордену Почесного легіону, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.). З весни 1917 р. Дельвіг у відставці.

Восени 17-го року генерал-поручник Дельвіг перейшов на службу до українського війська, від січня 18-го року він командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України, згодом – управлінням артилерії Української Генерального Військового Штабу. Брав участь у розробленні військових статутів, створенні підручників, автор багатьох наук. праць. Симон Петлюра, зустрічаючись з генералом Дельвігом, полюбляв цитувати вірші Пушкіна, присвячені предку барона.

На початку 19-го року Дельвіг був призначений інспектором артилерії Армії Української Народної Республіки. 1 червня він очолив делегацію УНР на польсько-українських переговорах у Львові. Переговори завершилися 16 червня підписанням мирної угоди, за умовами якої Українська Галицька Армія припиняла Чортківську наступальну операцію. Українську та польську армії розмежовувала демаркаційна лінія, названа "лінією Дельвіга". Вона проходила через містечка Залізці, Олексинець, річку Серет, міста Тернопіль, Чорний Острів, Литятин, ріки Золота Липа та Дністер і містечко Незвиська. 20 червня договір набув чинності, проте диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав мирної угоди; бої відновилися, і через місяць польське військо зайняло всю територію Галичини.
Сергій Дельвіг: Коротка біографія 1/1
wikipedia.org
Сергій Дельвіг
З серпня 1919 р. — повноважний представник УНР у Румунії, керівник Української військово-дипломатичної місії у Румунії. Завдяки його зусиллям вдалося втримати Румунію від збройної агресії проти України. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. С. Дельвіг був підвищений до звання генерал-полковника. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії, писав праці з воєнної історії.

У жовтні 1921 р. уряд УСРР вимагав від румун вислання українських діячів, серед яких і С. Дельвіг. Генерал не нажив високих статків на війні, тому, щоб утримувати родину, працював інженером на фабриці братів Шіль у Бухаресті, потім на заводах "Конкордія" в Кодлі.

Коли до Румунії підійшли "визволителі", 88-річний громадянин УНР виїхав до Єгипту. Сергій Дельвіг помер і похований у Каїрі (у вид. "Генералітет українських визвольних змагань" датою і місцем смерті вказано 1949 рік, Бухарест).

Людина честі, він був до кінця вірним присязі, складеній незалежній Україні, не маючи ані української крові, ані підстав для українського патріотизму, а маючи почуття високого сумління та справедливості.

16:43 29.06.2017

Обувь всемирно известного бренда Timberland, а особенно их фирменные желтые ботинки, популярна во всем мире. Однако мало кто знает, что основал фирму эмигрант из Одессы Натан Шварц.

Натан Шварц родился в 1902 г. в Одессе в бедной еврейской семье. Евреи в Российской империи в те времена часто подвергались гонениям и преследованиям. В 1913 г. его родители решили эмигрировать в США, где выбрали в качестве нового дома Бостон. Отец Натана открыл обувную мастерскую и уже с 16 лет Натан принялся за работу сапожником. К 50 годам он решился открыть свое большое дело по производству обуви. Для этого он выкупил половину акций небольшой обувной фабрики в городе Абингтон штата Массачусетс в 1952 году.

Дела у него пошли хорошо и через три года он выкупает оставшуюся часть акций, становясь полноправным владельцем компании. К тому времени ему уже помогали его сыновья. Но и этого Натану было мало — хотелось, чтобы его компания не просто оставалась одной из множества, но и стала известной, по крайней мере в США. И в 1965 году случился поворотный момент в жизни компании. Натан Шварц разработал ранее нигде не используемую технологию при пошиве обуви. Технология заключается в том, что с помощью пресса, используя высокое давление, кожаный верх обуви соединяли с резиновой подошвой. Теперь не было необходимости пришивать нитками верх обуви к подошве. Соответственно, обувь стала водонепроницаемой.

Всего через несколько лет фирма начала выпуск знаменитых неубиваемых желтых ботинок. А в 1973 году рождается всемирно известный бренд Timberland, который переводится, как «лесной участок» — так обозначают лесные угодья, богатые ценной древесиной.

В 1979 году первую пробную партию желтых ботинок закупает итальянский бизнесмен Джузеппе Веронеси для европейского покупателя. Он придумал оригинальную рекламную компанию – ботинки опускали в воду, пачкали в грязи, использовали в невероятных условиях, что должно было привести их в полную непригодность. Но после мытья и чистки они снова оставались сухими и сохраняли первоначальный вид. Девизом рекламы стал слоган: «Относитесь как можно хуже к Timberland и вы полюбите их». После этого европейцы буквально смели с полок магазинов весь первый завоз и желтые ботинки стали популярны не только в Европе, но и во всем мире и навсегда становятся связанными с маркой Timberland.

«Название нашей компании — это часть ее наследия, ее истории. С самого начала было ясно, что мы будем заниматься производством одежды и обуви для отдыха. А дерево – это американский дуб – символизирует семейный бизнес. Timberland – дело моей семьи, и я представитель уже третьего поколения. Дерево, в отличие от цветка, живет долго: оно не умирает через год, а продолжает расти, развиваться».

Джеффри Шварц, внук Натана Шварца.

http://culturemeter.od.ua/kak-sapozhnik-iz-odessy-sozdal-znamenituju-obuv-timberland-34289/

<< назад вперед >>
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Фея Пальцевеерова
Войти