Мне подарили

09:13 31.07.2017

28 липня 2001 р. у Міннеаполісі (США) упокоївся 84-річний український художник-пейзажист Олекса Булавицький.
Він народився 8 жовтня 1916 року в Умані. Дитинство його пройшло у обіймах диво-природи: парк Софіївка, гаї. Сім’я хлопчика підтримувала бажання Олекси – все замальовувати. Мистецьку освіту Олекса Булавицький опановував у багатьох містах, у багатьох учителів. Почав здобувати у приватній школі професора Ярового в Києві, потім (1935–1938) навчався в Одеській художній школі, Ленінградській академії мистецтв та у Федора Кричевського у Київському художньому інституті (1939–1941) . Напередодні війни студент Київського художнього інституту якийсь час працював макетувальником на Київській кіностудії (тепер імені О. Довженка) і декоратором та дизайнером у драматичних театрах — у тому числі для московського балету «Большой».
Під час війни Олекса Васильович був на фронті, потрапив в оточення, а далі до німецького полону. Він зробив кілька невдалих спроб утечі з концтаборів, проте не опускав рук. Втік із табору для військовополонених, дістався до Києва, який уже зайняли німецькі війська. Зустрів колишню знайому киянку Ніну Орлову, яка працювала в Софіївському соборі, одружилися. Це була жінка його життя, мати його двох синів.
З Києва почався довгий шлях втечі від «радянського раю» на Захід. Львів, де в 1943 році відбулася персональна виставка його картин, далі в Братиславі, столиці Словаччини, на короткий час влаштувався в театрально-декораційну майстерню. Рука Москви простягалася, тому залишив Братиславу і потрапив до американської зони. У таборах DP (displace persons, тобто переміщених осіб. – прим, ред.), у Карлсфельді і Берхтесгадені повернувся до станкового і декоративного малярства. Темою його творів були портрети, краєвиди, натюрморти квіти.Поряд із краєвидами Олекса Булавицький фіксував і бурхливий історичний час, у якому йому довелося жити. Так, для картини «Бандурист» в одному з таборів на території Німеччини у 1946 році йому позував генерал армії УНР Палій Неїло. Навіть у таборових умовах художник заявив про свій талант і почав виставляти свої твори у Амстердамі, Ельвагені, Мюнхені, Парижі, Регенсбурзі. Спочатку у збірних виставках українських художників, а згодом індивідуально.
З 1950 р. родина переїхала в США, де упродовж дев’яти років Булавицький мусив бути заробітчанином: працював для архітектурних фірм креслярем та дизайнером. На власну творчість залишалися хвилини: написати твір, продати і на виручені гроші придбати фарби, полотно. За словами дружини митця Ніни Булавицької, Олексі Булавицькому імміграція завадила повністю розкрити свій мистецький талант, адже треба було вкорінитися в чужий ґрунт і якось заробляти на життя, на те, щоб придбати фарби й полотна для нових творів.
Нарешті запальний, темпераментний і вимогливий Олекса відкрив власну мистецьку студію та приватну мистецьку школу для дітей і дорослих. Булавицький викладав малюнок і малярство у своїй приватній майстерні та в Minnetonka Center of Art and Education. Мав художник виставки у Канаді (Торонто, Вінніпег, Монреаль), та у США (Міннеаполіс, Сейнт-Пол, Детройт, Нью-Йорк, Філадельфія, Чикаго), при цьому Олекса Булавицький завжди підкреслював свою приналежність до української нації. Тепер-то Олекса Булавицький міг вільно зітхнути, зайнятися дослідженням перших переселенців Америки. На південь від міста Вінніпега, у кількох милях від кордону зі штатом Міннесота, у місцевості під назвою Сірко був осідок буковинських переселенців, які прибули до Канади наприкінці XIX ст. «Коли ж я побачив поселення Сірко, я не міг стримати своїх почуттів: тут, у центрі американського континенту, в мої очі просто дивилася Україна. Своїми хатами і стодолами, ворітьми і тинами, своїми церквами і дзвіницями», – писав художник.Протягом кількох років повертався Олекса Булавицький до цих околиць, знаходив старі будівлі та малював. Після виставки етнографічних картин, присвячених українським піонерам у Канаді, в Торонто, всі змальовані вцілілі об’єкти були взяті під охорону державою. Так Канада отримала чи не найбільші у світі українські етнографічні музеї.
Щасливою звісткою для Олекси Булавицького було проголошення незалежності України. У 1992 р. він відвідав рідні місця, прогулявся улюбленим Андріївським узвозом, поглянув на Дніпро. У 1994 році сім’я Булавицьких через посольство України у Вашингтоні подарувала для української держави 40 картин. В останні роки свого життя, художник занедужав (дуже турбувало серце), не було сил розтирати фарби, що призвело до депресії. Рятувала старовинна бандура, яку митець власноруч розписав і грав на ній до кінця життя.
Олекси Булавицького не стало 28 липня 2001 року. Його колекція була подарована Україні, бандура повернулася на землю кобзарів.

http://uahistory.com/topics/famous_people/8723

15:19 25.07.2017

Ще у сиву давнину наші пращури звернули увагу на ліворуких людей, їхні особливості, тоді від давнього слова «шуя» – лівиця, ліва рука утворилося слово «шульга». Пізніше з’явилося немало прізвищ: Шульга, Шульгін, Шульженко, Шульгівський, Шульгін.
Серед українців із прізвищем Шульга багато відомих людей. Один із них художник Ілля Максимович Шульга.
Народився Ілля Максимович Шульга 20 липня 1878 р. у старовинному козацькому селі Кропивна на Черкащині. Змалку чув про Хмельниччину, Коліївщину, про подвиги земляків і натхненно малював. Батьки помітили хист сина, віддали його спочатку до малярної майстерні в Золотоноші, пізніше – в «науку» до Рисувальної школи Миколи Мурашка в Києві. Середню художню освіту Ілля здобув у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури; вищу – у Петербурзькій академії мистецтв у Іллі Рєпіна. Тут працював Ілля Шульга над козацькою тематикою. У 1909 р. Ілля Максимович отримав звання «вільний художник» за картину «Козаки пішли»; разом із дружиною та донькою оселилися у Вінниці.
З 1928 р. Шульга переїхав до Києва, викладав у педагогічному інституті, ілюстрував Т. Шевченка, писав пейзажі, брав участь у художніх виставках. З 1934 р. – викладач Київського Художнього Інституту. Добродії ж доносили, що митець мав характеристику «мазепинця», бо викладав українською мовою в той час, коли навчання велося російською; сигналізували, що художник – націоналіст, бо упродовж 40 років малював лише Україну та українців, поетизував минуле. Щирі розповіді І.Шульги про Іллю Рєпіна трактувалися як «біологічний націоналізм».
Заарештований у березні 1938, 60-річний художник помер 19-го грудня на день Св. Миколая на засланні в Петропавловську (Північний Казахстан). Майже всі твори Іллі Шульги були знищені. Його дружина і дочка емігрували за кордон. Завдяки їм уціліла тільки та частка з багатющої (понад тисячу картин) мистецької спадщини живописця, яку вони вивезли з собою (75 полотен).

http://uahistory.com/topics/famous_people/8676

10:49 19.07.2017

На Петра та Павла 12 липня 1919 р. в Одесі був убитий більшовиками лікар Петро Дорошенко, нащадок двох гетьманів Михайла та Петра Дорошенків.
Він побачив світ 15 жовтня (за іншими джерелами 22 листопада) 1858 р. на хуторі Дорошенків Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині село Дорошенкове Ямпільського району Сумської області). Походив із бокової гілки старовинного козацько-старшинського роду Дорошенків (Климченки-Дорошенки). Мати Марія Парменівна Маркович. Його дитячі роки пройшли в Глухівському повіті. Середню освіту він здобув у Новгород-Сіверській гімназії. У 1884 р. закінчив медичний факультет Київського університету з дипломом хірурга. 20 років працював земським лікарем у Глухові. Допомагав матеріально журналу «Києвская старина».
Дорошенко був запеклим збирачем і дослідником старовини, музеєзнавцем. Петру Яковичу дістався багатий архів пращурів: рукописи про українську минувшину, зошити «Щоденника» Якова Марковича, універсали гетьманів з їх власноручними підписами та інших керманичів козацької України. Були рукописи М.Гоголя, П. Куліша, М. Максимовича. Бібліотекою користувалися історик Ф. М. Уманець при підготовці монографії «Гетьман Мазепа», історик О. М. Лазаревський при написанні «Опису Старої Малоросії».
Колекція мала вироби зі срібла та українського скла, порцеляни, побутові речі, портрети історичних діячів України (гравіровані портрети гетьманів з XVII ст., олійні портрети гетьманів, кілька малюнків Т. Г.Шевченка).
Глухів не мав музею. Коли ж помер у 1901 р. колекціонер М. В. Шугуров, який упродовж життя зібрав цінну бібліотеку та прекрасну колекцію малюнків і картин з українського побуту, вдова М. В. Шугурова подарувала Глухівському земству бібліотеку свого чоловіка та інші речі з його колекції. Цей дар став основою колекції Глухівського музею, до якого Петро Якович Дорошенко долучив свою колекцію.
У 1917 р. Петро Дорошенко власним коштом заснував у Чернігові українську гімназію.
У 1918-1919 рр. Петро Якович жив у Києві на вул. Малопідвальній 12/10 (пров. Михайлівський, замовлення княгині Г. Любомирської (1887 р.) Автор проекту – арх. В. Ніколаєв. У червні 1918 р. очолив Головне управління в справах мистецтва та національної культури Української Держави. За сприяння П.Дорошенка в Українській Державі було створено два українські державні університети у Києві та Кам’янці-Подільському, Всеукраїнська бібліотека, проводилося комплектування Національного архіву, розпочалася реставрація Андріївської церкви й Софіївського собору. У липні 1918 р. були виділені кошти на розкопки Зарубицького монастиря та на закупівлю пам’яток старовини для Національного музею.
В Україні було створено два державні драматичні театри, Українська опера. 23 серпня 1918 р. було затверджено заснування в Києві Державного драматичного театру та асигновано 327400 крб. на його утримання. 30 серпня 1918 р. уряд прийняв рішення про відкриття у Києві Державної драматичної школи для підготовки працівників народних театрів і призначив на її утримання 28800 крб. щорічно.
П. Я.Дорошенко мав давні дружні стосунки з гетьманом П.Скоропадським, який його високо цінував: «Петро Якович мав великий вплив на мене у справі розвитку в мені любові до історичного минулого нашого краю. Дуже розумний, чудово освічений, володіє великою пам’яттю, вивчив з любов’ю історію країни до найменших дрібниць, власник непоганої бібліотеки».
Від 1 серпня 1918 р. Дорошенка визнано наступником гетьмана Павла Скоропадського на випадок його смерті, тяжкої хвороби або перебування за межами країни.
За Директорії УНР Дорошенко залишався на посаді керівника управління в справах мистецтва та національної культури. Разом із урядом виїхав до Вінниці. 19 лютого 1919 р. головноуправляючий П. Я.Дорошенко подав заяву про надання йому відпустки на десять днів для поїздки до Одеси за сімейними обставинами. За нез’ясованих причин він не повернувся до роботи після відпустки і 1 березня 1919 р. був звільнений з посади голови Управління мистецтв і національної культури.
У липні в Одесі 62-річний Петро Дорошенко був схоплений і 12 липня розстріляний ВУЧК. Чи поховали його чекісти – невідомо.
Син брата Івана – Дмитро Дорошенко емігрував і проніс справу дядька упродовж життя.

15:30 16.07.2017

Ада Роговцева – знаменита актриса театру та кіно, прекрасна жінка та людина з чіткою громадською позицією – 16 липня святкує свій 80-ий день народження! З нагоди свята редакція зібрала для вас найкращі цитати акторки.

Чим видатна Ада Роговцева

Ада Роговцева – народна артистка УРСР, СРСР та Герой України. Але почалося все дуже давно. Вона мріяла стати журналісткою, але стала геніальною акторкою. Її кар’єра розпочалася дуже стрімко. У 18 років юна Ада отримала свою першу роль. У фільмі “Приборкання вогню” вона зіграла роль Наталії Башкирцевої.

Ада Роговцева
Ось так виглядала Роговцева у юності

З 1958 року вона – артистка Київського театру імені Лесі Українки. Тут пропрацювала 35 років! Знаменитою її зробила роль Анни у фільмі “Вічний поклик”.

Але й після відходу з улюбленого театру вона продовжує працювати! Гастролює з різними концертними театрами, виступає у камерних театрах. До речі, грає у двох виставах, які поставила її донька Катерина Степанкова. Покійний чоловік Роговцевої Костянтин теж був актором.

Ада Роговцева: родина
Ада Роговцева в родинному колі

А ще Ада Роговцева – професор Національного університету культури. Своїм багатим досвідом ділиться у театральному інституті імені Карпенка-Карого. З грудня 2016 року акторка є членом у комітеті Нацпремії імені Шевченка.

Зауважимо, в актриси чітка громадянська позиція. Вона активно підтримувала Помаранчеву революцію та Євромайдан, виступала зі сцени. А з початку війни з Росією активно допомагає бійцям АТО. Ада Роговцева і їздить виступати перед захисниками України, і збирала гроші на лікування поранених. Проти неї ворожі сусіди навіть порушили кримінальну справу. До речі, до конфлікту вона довгий час успішно працювала в Росії.

Ада Роговцева АТО
Ада Роговцева з військовими АТО

Її нагороди та звання важко підрахувати. Адже вона нагороджена та була лауреатом понад 20 звань! А цього року актриса претендує на премію імені Довженка за вагомий вклад у розвиток українського та міжнародного мистецтва. Що ж, бажаємо успіху!

Цитати Ади Роговцевої

Рецепт щасливого життя

Ада Роговцева: цитати

Про любов і залежність

Цитати Ади Роговцевої

Про Росію

Ада Роговцева про Росію

У чому сенс

Ада Роговцева про сенс життя

Ставлення до багатства

Ада Роговцева про ставлення до багатства

Робота і життя

Ада Роговцева про роботу і життя

Що таке людина

Ада Роговцева: цитати

Роговцева – педагог

Ада роговцева – педагог

Про вік

Вітаємо Аду Роговцеву з ювілеєм, нових здобутків!

Автор: Настя Сукач Джерело: 24 Канал
10:30 16.07.2017

27 серпня 1774 р. у м. Прилуках Полтавської губернії в дворянській сім’ї, що походила з давнього козацького роду, побачив світ Павло Білецький-Носенко, українець, який першим створив повний словник української мови; його обсяг перевищив сучасний 11-томний словник
Його пращури належали до козацької старшини, а один із них — Іван Ніс, брав участь у визвольних змаганнях під проводом Богдана Хмельницького. Дід Павла був прилуцьким полковим сотником, батько присвятив себе військовій службі. Отже, Павло батька він майже не знав, оскільки той весь час перебував у військових походах. Мати доводилася племінницею по материнській лінії видатному оратору та культурному діячеві Георгію Кониському. Ганна Максимівна мала суворий, майже чоловічий характер, вона взяла на себе всі турботи по господарству, тому не мала часу на дітей. Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, його за рекомендацією генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського, у якого батько майбутнього письменника служив ад’ютантом, записали до відділення для малолітніх імператорського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі, де він навчався впродовж чотирнадцяти років. У 1793 p., закінчив «с блистательным успіхом» курс навчання в корпусі, П.Білецького-Носенка у чині поручика відрядили для проходження військової служби в 1-й батальйон катеринославського єгерського полку. Він брав участь у військових операціях російської армії під командуванням О. В.Суворова, за що був нагороджений Золотим хрестом з написом: «За труды и храбрость» та золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами.
Перед 24-річним вояком відкривалася чудова кар’єра, але матінка (жінка дуже деспотична) підшукала синові багату пару та вирішила Павла одружити, тому наказала, щоб він подав у відставку. Справа в тім, що за царськими законами офіцер міг одружитися після 28 років; шлюб до цього віку коштував великого відступного.
У жовтні 1798 р. у чині штабс-капітана Білецький-Носенко вийшов у відставку. Павло Павлович одружився з дочкою конотопського предводителя дворянства і, за словами біографа,: «терпит душевное истязание до 1813 года». На весіллі Ганна Максимівна зробила синові подарунок: виділила з родового маєтку 40 десятин заболоченого пустирища у с. Лапинці, біля Прилук, що містилися на болотистій місцевості, непридатні для життя та культивування.
Їй удалося вбити майже всі мрії свого сина… Та Павло Павлович вирішив перетворити маєток на «райський куточок»: копав канали, насаджував верби, насипав кургани, будував місточки, альтанки. Улюбленою розвагою П.Білецького-Носенка була пасіка в його розкішному саду. Наслідком його спостережень стала написана в останні роки життя велика праця «Пасечник, или Опыты пчеловода в южной полосе России». Жив він то в Прилуках, то в маєтку батьків дружини в містечку Хмелеві Роменського повіту Полтавської губернії. Після смерті дружини Павло Білецький-Носенко разом із дітьми оселився в Лапинцях, де прожив до смерті. Тут відбулося перше знайомство Білецького-Носенка з історією України; він почав вивчати мову, культуру, звичаї, побут. Вихований у Петербурзі, в типово російському середовищі, Павло Павлович Білецький-Носенко спілкувався весь час тільки російською мовою, тому не відразу змінив своє ставлення до «малороссиянизма». Захопившись усім українським, мріяв, щоб про Україну дізнався увесь світ. «Право! О ней меньше знают в просвещенной Европе, нежели о каком-нибудь новооткрытом острове Океании. Я не знаю, как кто, а я люблю родину и желал бы познакомить ее с целым светом, право! Она стоит того».
І нарешті дозволив собі розкіш: вдруге одружився за власним бажанням.
У 1801 р. прилуцьке дворянство обрало П.Білецького-Носенка підсудком повітового земського суду, працюючи й отримуючи мізерну платню, яка була практично єдиним засобом існування сім’ї, він «для избежания нужды в самом необходимом» найнявся до свого сусіда-поміщика І. Величка домашнім учителем, і водночас виховував ще кількох поміщицьких дітей.
Згодом Павло Павлович зайнявся освітою шляхетних дітей у власному будинку. Цей приватний пансіон проіснував близько сорока років.
У пансіоні (уявіть собі!) сам Білецький-Носенко (вчитель) проводив усі заняття:
– п’ять разів на тиждень з ранку до обіду з латинської, французької, німецької і російської мов, перекладали тексти з російської мови на іноземні і навпаки;
– ранок у четвер відводився для занять живописом;
– після обіду з другої до четвертої години в понеділок і середу вихованці пансіону вивчали арифметику і геометрію;
– у четвер, п’ятницю й суботу — математичну географію Європи та Азії;
– з п’ятої до сьомої години в понеділок проводилися заняття з риторики, поезії та міфології;
– у вівторок, середу, четвер, п’ятницю й суботу вивчали історію стародавнього світу, загальну і російську історію.
– у святкові та вихідні дні педагог знайомив вихованців з Біблією, найкращими творами світової літератури.
Павло Павлович був обдарованим художником, який залишив багато акварельних малюнків, портретів, пейзажів. Талант до малювання успадкували його діти, особливо старший син Павло та молодша донька Феліція. Займаючись педагогічною діяльністю, складав словники, підручники з логіки, етики, писав праці з економіки, медицини, природознавства, сільського господарства, етнографії, лінгвістики, археології.
Найбільша його спадщина залишилась в поетичних і прозових творах: поема «Горпиніада», роман «Зиновій Богдан Хмельницький», драма «Іван Золотаренко», багато балад, байок, казок.MxF6dduucJo
Найвидатнішою його мовознавчою працею вважається укладений у 1838-1843 pp. словник української мови («Словарь малороссийского, или юго-восточнорусского языка; филологический, этимологический; с показанием частей речи, окончательных корней слов, идиотизмов, метаплазмов со сводом синонимов, с пословицами и поговорками, составленный по произношению, каким говорят в Малой и Южной России, Павлом Белецким-Носенком, членом двух императорских российских ученых обществ»). Уклав П.Білецький-Носенко і «Грамматику южнорусского язика».
А життя було майже безнадійним. Тяжко хворий Білецький-Носенко раз-у-раз морально травмувався: Павло Павлович пережив усіх своїх братів, другу дружину; на Закавказзі загинув старший син Павло, талановитий портретист, пейзажист, літератор; у 25 років втратив глузд син Олександр, перспективний науковець та пейзажист; померли дві молодші доньки. Останні п’ять років поряд із ним перебував син Петро.
Помер письменник 11 (23) червня 1856 року на вісімдесят другому році життя в Лапинцях. Він був похований у своєму саду поряд із дружиною, донькою та двома синами. На жаль, не збереглися ні його садиба, ні прекрасний сад, ні могили знаменитої родини.

http://uahistory.com/topics/famous_people/2472

10:40 28.06.2017

Худ. О. Антропов. Автопортрет. 1784 р.
23 червня 1796 р. у Петербурзі помер від гарячки 80-річний Олекса Антропов (1716 – 1795), художник, один із перших українців, які почали писати світські портрети.
Він народився 25 березня 1716 р. в Санкт-Петербурзі. Дід – слюсар Зброярської палати Яків Савінов «син Антропова». Батько Петро Якович Антропов учився слюсарному та інструментальному ремеслу у свого татка. Зрештою українець став козаком, потім 12 років служив солдатом лейб-гвардії Семенівського полку, брав участь у походах Петра I, в Полтавській битві. Після повернення до мирного життя працював при Санкт-Петербурзькому зброярському дворі, пізніше в Канцелярії від будівель (ця установа до відкриття Академії мистецтв об’єднувала всіх художників імперії). Створив сім’ю, народив чотирьох синів – хлопців сумлінних, працьовитих із золотими руками. Старший Степан став слюсарем, Іван – годинникарем, а Олексій і меншенький Микола зайнялися живописом.
З п’ятнадцяти років Антропов учився живопису у різних майстрів: спочатку навчався в Канцелярії від будівель у Петербурзі (з 1732) у француза Л.Каравакка, пізніше – у свого родича Андрія Матвєєва (Кобиліна). З 1739 р. працював там же в «живописній команді», яку очолював М. Захаров, згодом І. Я. Вишняков.
У 1742 р Антропов брав участь у роботі художників у коронаційних урочистостях імператриці Єлизавети в Москві. У Петербурзі він написав картини для тріумфальних воріт в Анічкової слободі; розписував плафони, писав ікони для Зимового палацу, під керівництвом Дж. Валеріані працював у Літньому палаці, в Царському Селі, в Петергофі, Анічковому палаці. Під керівництвом Валеріані та Перезинотті Антропов створив Олекса декорації для будинку Опери.
У 1752 р він отримав самостійний замовлення на «лист ікон у куполі й інших місцях нового храму Андрія Первозванного», щойно збудованого в Києві архітектором Мічуріним за проектом графа Ф. Растреллі.Худ. О. Антропов. Портрет Ф. Растреллі.
Найбільш значні з розписів собору – образи для іконостасу, запрестольний вівтарний образ «Таємна вечеря», баня та стіни були написані самим Антроповим. Майже чотири роки киянин Григо́рій Левицький разом із сином Дмитром розписували стіни в Андріївській церкві. Вони – автори «Панно з сіячем». Коли ж Антропов від’їздив, він запросив Левицького-молодшого своїм помічником до столиці імперії. З Києва художник відправився в Москву, де за два тижні розписав два плафони для Головінського палацу на Яузі, де жила цариця. За час роботи Антропов познайомився з меценатом І. І. Шуваловим, куратором створеного в 1755 р. Московського університету. Шувалов запросив художника викладати на створюваному факультеті мистецтва, а до його заснування – зараховував до університету на посаду «живописного майстра». Таке становище не влаштовувало художника, він повернувся до Петербурга. Роки відсутності породили певне «відставання» Антропова, породило потребу в освіті. І 40-річний Олекса вдався до приватних уроків. Життя цього часу було бурхливим. Одружився з Оленою Василівною, тішився синком. Брав замовлення на портрети, на прохання гетьмана Розумовського написав портрет Краснощокова.
Антропов за допомогою Шувалова отримав місце наглядача за живописцями й іконописцями при Синоді, із зобов’язанням взяти учнів і «навчати їх не приховано мальовничій, іконописній і фініфтяній майстерності». У будинку Антропова оселилося 8 учнів із України, одним із яких був Дмитро Левицький (1735 — 1822). Дмитро Левицький вирушив до Петербурга як учень і помічник Антропова, жив у його родині майже 6 років. «Антропов був доброю людиною, але й порядним самодуром. Він мав зуб на академію, стежив, щоб його учні самі отримували замовлення, заробляли і не брали уроків у професорів АМ», – писав Д. Левицький. Пишався Олекса Антропов і портретистом-українцем Петром Дрожжиним (1745 — 1805), який виконав прекрасний груповий портрет свого вчителя з родиною.
Згодом Олексій Петрович — головний живописець Святійшого Синоду, академік Імператорської академії мистецтв.
У 1789 р. Антропов у флігелі власного будинку відкрив приватне училище. Після смерті художника та його дружини Олексій Антропов заповів віддати свій двоповерховий будинок під училище.
Помер Олексій Антропов 12 (23) червня 1795 р. у Петербурзі.

http://uahistory.com/topics/famous_people/8533

08:14 24.06.2017

60 томів історичної прози залишив нам письменник, про якого критик М. Михайлівський сказав: «Мордовцев есть в литературе некоторым образом беззаконная комета среди расчисленных светил. Он обладает не только оригинальной манерой изложения, иногда даже блестящей, хотя большею частью неуклюжей и многословной, но и оригинальным складом мысли. Он никогда не идет в хвосте других, но и другим за ним идти тоже мудрено».
Дани́ло Лу́кич Мордове́ць (Мордо́вцев) народився 7 (19) грудня 1830 р. у слободі Данилівка Усть-Медведицького повіту, області Війська Донського. Походив зі старовинного українського козацького роду. Його прадід був пов’язаний із гетьманом Мазепою та зберігав архів із таємними документами козацького війська. Дід письменника Мордовець-Сліпченко втік на Дін, потрапив у кріпацтво й мусив стати Мордовцевим. Батько, Лука Андрійович, отримав вільну, став управителем у поміщиці К. Єфремової в Данилівці. Мати – дочка данилівського священика Діонісієва. Данило був найменшою, п’ятою дитиною в сім’ї. Батько помер, коли Данило був немовлям. Мати не на багато пережила чоловіка, тому дітей забрала рідня. Данилівка була українською, хлопчик виховувався в рідній мові та культурі.
Першим учителем п’ятирічного Данила був слобідський дячок Федір Листов. Він навчав дитину за старослов’янськими книгами, які були у домі Мордовцевих. За спогадами старожилів, батько письменника, «был хохол старого закала, начетчик, любитель древней письменности и обладатель обширной старинной библиотеки». Данило навчався легко, у сім років склав перші вірші. Дев’ятирічного Мордовця відправили в станицу Усть-Медведцьку, в місцеве окружне училище, яке він закінчив у 14 років із похвальною грамотою. У гімназії Саратова Данило виявив свою серйозну натуру, ретельність. Там він знайшов друзів, які захоплювалися літературою, видавали рукописний журнал. Після гімназії Данило Мордовець навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. Мордовець до 1863 р. писав переважно українською мовою: він переклав українською для професора Ізмаїла Срезнєвського чеську поему «Краледворський рукопис», написав поему «Козаки та море».
Університет він закінчив зі ступенем кандидата, золотою медаллю за дисертацію та поїхав до Саратова. Буквально через кілька місяців Мордовець одружився з вдовою Анною Пасхаловою, уродженою Золотаєвою.
Druzina
Вона була на сім років старшою за Мордовцева, жила з матір’ю та трьома дітьми від першого шлюбу (чоловік – дворянин, бойовий офіцер, загинув на Кавказі). Будинок Пасхалової у Саратові був своєрідним літературно-науковим салоном, де збирався інтелектуальний цвіт міста. Мордовець був вражений чеснотами Анни Никанорівни: вона знала сім мов, була прекрасним музикантом, уміла вести дискусії. Вони прожили разом 30 років у повазі та людському теплі: свою дочку Віру та дітей дружини Данило Лукич виховував однаково.
Данило Мордовець працював у Саратові та Петербурзі редактором газети, цензором. Згодом служив на відповідальних постах у міністерствах внутрішніх справ і шляхів сполучення. Данило Лукич познайомився з Тарасом Шевченком, підготував до друку його «Кобзар» 1860 року (коштом П. Симиренка).
Письменник працював над темами історичного минулого України: це історичні праці «Самозванці і низова вольниця» (1867), «Гайдамаччина» (1870), історичні романи «Дві долі», «Палій» (1902, обидва українською мовою), «Тиміш»; «Цар і гетьман» (1880), «Великий розкол» (1881),
Sagajdachij
«Сагайдачний» (1882, всі — рос. мовою). Не раз Данило Мордовець виступав у обороні української мови, театру; обстоював право викладати у школах рідною мовою. Він – перший голова українського благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг.
Живучи в Петербурзі, добряк Мордовець був заступником усіх земляків, які зверталися до нього. Навіть у останній рік, хворий, майже сліпий письменник одягав парадний мундир, чіпляв усі нагороди і йшов ладнати справи українців.
З роками він зміг дозволити собі великі мандрівки: об’їхав Кавказ, Закавказзя, Крим, відвідав Єгипет, Єрусалим. 52-річним вирішив зійти на Арарат, але замало не вмер: на самій горі занедужав на запалення легенів. Хворого письменника відвезли до Італії, де він перезимував, потім здійснив подорож до Іспанії. Побував Мордовець в Одесі, Херсоні, на Дніпрових порогах; заїхав у гості до старого друга Миколи Костомарова.
Втім, доля його не пестила: у 55 літ пережив чорну смугу: пасинок Віктор Пасхалов – талановитий композитор під владою зеленого змія наклав на себе руки. За кілька місяців не стало дружини Данила Лукича.
У 1885 р. Мордовцев видав збірник прози українською «Oповiдання». Цього ж року він вийшов у відставку і переїхав до брата в Ростов-на-Дону.
У ті часи українська мова сприймалася владою як мова нелояльної меншості, тому на кожен публічний виступ українською треба випрошувати дозволу. Так, Данило Мордовець домігся дозволу навесні 1902 р. промовляти українською мовою на шевченківському святі в Санкт-Петербурзі в будинку Шляхетського зібрання.
24 квітня 1905 р. в Петербурзі широко відзначали п’ятдесятиліття літературної творчості письменника, але петербурзький клімат сприяв загостренню запалення легенів. Він повернувся в Ростов, а звідти на дачу брата в Кисловодську. Мордовець сподівався, що клімат Кисловодська зміцнить здоров’я, але марно — письменник залишався прикутим до ліжка.
«Стоячи на порозі таємничої вічності, мушу привселюдно зложити мою покуту в тім, що мало послужив на користь моєму рідному краєві та його мові. Але се з того, що їх доля — і моя доля,» – писав Данило Мордовець.
23 червня 1905 р. він помер на руках у дочки Віри, яка терміново приїхала з Мінська. Поховали Данила Мордовця в Ростові-на-Дону, у родинному гробовику, на Новоселівському цвинтарі.


Мордовець Данило Лукич. 1901 р.
Художник: Б. Кустодієв
Краснодар, краєзнавчий музей.

http://uahistory.com/topics/famous_people/3386

21:12 15.06.2017

1941 рік. За тижлень до початку війни, 15 червня у с. Чорторія Чернівецької області прийшов у світ Іван Миколайчук. Мати – красуня, училася в гімназії, мала голос, талант, але дуже рано зав’язала світ заміжжям і обкидалася дітьми. Жилося нелегко: у сім‘ї було десятеро малих, пережили війну. Іван Миколайчук був четвертою дитиною в родині, тому йому доводилося доглядати дрібнят. От він і лазив на горище ублагати лелек, щоб не приносили більше малят. Навколо краса Карпат, а поряд із селом божевільня.
Зеленоокий Іванко вирізнявся талантами, тому відрядили батьки його до музичного училища, хоч не знав жодного нотного знака. Його прийняли до класу бояну: грав на інструменті одного хлопця, кожного дня Іван їздив додому. 15-літнім поступив до студії драм. театру. Потому 19-літній юнак потрапив на роботу до Чернівецького драматичного, де запізнався із молодшою на два роки Марічкою Карп’юк. Між ними промайнула така іскра, що більше не розлучалися.
02s09 mikol
29 липня 1962 р. вони побралися, дід-ворожбит сказав, що житиме Іван 25 років. Іва та Миць жили у коридорі гуртожитку, це був їхній медовий місяць. І Миколайчук поспішав жити.
Восени 1964 р. завдяки Леніну актор Іван Миколайчук познайомився з п’ятнадцятирічним Володимиром Івасюком. Справа в тім, що у Кицманській школі відбувся вечір танців. О 9 години вечора усі розійшлися. Вчителі пішли додому, школярі зібралися у парку, для годиться “приговорили” пляшку вина і задумали натягти кашкета на гіпсового Ілліча. Та постать “вічноживого” виявилася не закріпленою, він захитався і – розбився. На ранок бюст дєдушки Лєніна двірники знайшли біля паркового смітника. Можете уявити, який зчинився скандал. Виникла “Справа Володимира Івасюка”. Висміяний, обстрижений юнак 15 діб перекопував міські клумби. Тоді Володя почав палити. Володю Івасюка разом з батьками затягали по інстанціям; хлопця обіцяли виключити з школи, з комсомолу. Іван так зрозумів, що треба хлопця виручати і по всім інстанціям, де міг тільки пройтися, замовив за нього слово і сказав: «Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий з кожним може статись». Хоч золотої медалі Влодко не отримав (була “4” з історії та суспільствознавства), але подружився з сім’єю Миколайчуків.
Вони переїхали до Києва, Іван працював на кіностудії, а вечорами учився в театральному інституті. На другому курсі керівник Борис Івченко наполіг, аби Івана спробували на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. За старою радянською традицією в усіх українських фільмах головну роль мав виконувати представник із Москви. То була політика! І на роль Івана було запрошено Геннадія Юхтіна, тому Параджанов навіть не бажав глянути на якогось там Миколайчука. Він не з‘явився на знімальний майданчик, а зйомки наказав зімітувати, щоб не сваритися з Івченком.
І сталося диво – Іллєнко доганяє Параджанова і кричить: “Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!” Параджанов подивився гру. Коли ж він вигукнув: “Геніально!” – всі зрозуміли, що Іван – Іван Палійчук, а не запрошений на роль Юхтін. Тому під час знайомства Миколайчука з Юхтіним стався такий діалог:
– Геннадій.
– Іван.
– А я вже не Іван.
Параджанов навіть вивчав гру Івана, бо той грав, наче жив. Сергій Йосипович казав, що, аби його воля, заборонив би Миколайчуку зніматися, бо так зіграти можна тільки раз.
Коли одночасно знімали “Тіні забутих предків” і “Сон” Іван захворів, тоді Івченко сказав: “Через цього хлопця стоїть дві знімальні групи, вся кіностудія?” Він виклопотав однокімнатну квартиру для Миколайчука на вул. Жилянській, з вікна якої було видно Києво-Печерську лавру, Видубецький монастир, розлогі схили Дніпра. Тут подовгу жили Брондуков, Гаврилюк, Льоша Кондратенко, Осика та залишили автографами на шпалерах. Найдорожчим другом був Іван Гаврилюк. Миколайчук був душею компанії: любив вино, дівчат, був майстром високої розкішної художньої лжі. Вони навіть влаштовували конкурси, хто найкраще збреше.
Навіть за тих умов “Тіні забутих предків» потрапили на фестиваль до Аргентини. Миколайчука навіть запрошували на роботу до Голлівуду. Ліна Костенко добре знала Івана, бо її чоловік Цвіркунов був директором кіностудії ім. Довженка. Вона писала: ”Його обличчя знали вже мільйони, а він косив траву”.

Якось так сталося, що всі запропоновані ролі одягали Миколайчука у мундир: “Гадюка”, “Комісари”, “Повернення Батерфляй”. ”У 30 років він виспівав “Білого птаха з чорною ознакою”. На жаль, україномовний варіант стрічки є тільки в Австралії. Наступного року була “Пропала грамота” за сценарієм Івана Драча, який дозволив: “Нехай Іван робить все, що хоче!”.
1974 р. уряд заборонив націоналістичне кіно. З роботи зняли Цвіркунова.
Коли Іван Миколайчук знімався у Болгарії, у гримерну до нього зайшов Жан-Поль Бельмондо. Він висловив своє захоплення картиною, яку бачив у Парижі. Їм запропонували перекладача, але актори, які грають життя, розмовляли і розумілися.
1980 р. Іван Миколайчук поставив фільм “Вавілон ХХ” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”. Картину майже наполовину порізали, Іван страшенно нервував, відстоював кожний епізод. Часто повторював, що треба вмерти, щоб тебе зрозуміли. Потім була робота над фільмом “Така пізня, така тепла осінь!” Мріяв Іван зняти фільм “Небилиці про Івана.” Останній фільм “На вістрі меча” знімав в Одесі, лежачи в лікарні. Уже не міг говорити тримав у руці дзвіночок. 29 липня Іван і Марічка святкували 25 років подружнього життя.
На срібному ювілеї смертельно хворий Миколайчук згадав діда-ворожбита. Він помирав на руках коханої. Обидві Музи були на похоронах. Чарівник кіно хотів, щоб під час похорону йшов дощ – добра прикмета, дощ в дорогу – на добро.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4971

10:28 05.06.2017

segodnya.ua
Перша викладачка Лифаря – Броніслава Ніжинська – не вбачала у хлопцеві таланту до танцю

1. Народився під Києвом

Французький хореограф Серж Лифар (Сергій Лифар – Ред.) – українець за походженням. Народився у квітні 1905 року в перемісті Києва у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Яковича Лифаря та його дружини Софії Василівни Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння.

2. Музичне чуття

Хлопчик був наділений тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Її балетна секція стала для 17-річного Сергія першим кроком до вершин слави.

3. Не розгледіли талант

У мемуарах Сержа Лифаря "Спогади Ікара", танцівник пише, що Ніжинська без ентузіазму ставилась до його танцювальних здібностей і не бачила в ньому таланту. 1921 року Сергій Дягілев, засновник і художній керівник "Російського балету" просив у Ніжинської відрядити п'ятьох найкращих учнів для його трупи в Монте-Карло. Лифаря ніхто в цю п'ятірку не рекомендував, але один із п'яти обраних в останній момент відмовився від запрошення і поступився місцем Лифарю. Так Сергій потрапив до Європи і почав активно займатися балетом. Лифар пише, що так більш ніколи і не побачив свою матір. За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві – у 1961, і це було для нього великим щастям.

4. Еміграція за кордоном

Самовіддана праця, фанатична любов до танцю швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста "Російського балету". Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича Дягілєв скаже: "Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету".

5. Дебют хореографа

Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря. Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу "Гранд-Опера". Він став для французького балету тим, ким для російського у XIX сторіччі був француз Маріус Петіпа. У 24 роки відбудеться і дебют Лифаря-хореографа зі спектаклем "Ікар", який стане уособленням самого танцівника. Більше 30 років віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – "неокласицизму". Сучасники називали його "богом танцю", "добрим генієм балету XX століття". За роки роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету.

6. Друга світова в Парижі

У 1939 році, незважаючи на початок війни, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює свої найкращі спектаклі та рятує французький балет від загибелі. Визволення Парижа спричинило до різкого повороту в долі Лифаря: французький Рух Опору звинуватив його у колабораціонізмі й засудив до страти. Лифар тікає з Франції і в 1944–1947 очолює трупу "Новий балет Монте-Карло". Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення, і балетмейстер тріумфально повернувся до рідного театру. Загалом Лифар поставив у "Гранд-Опера" понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету.

7. Визнання

У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – "Золотого черевичка" та премії "Оскар", нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця свого життя, потім — його "Гранд-Опера". Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника.

8. Унікальна колекція

Зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI-XIX ст. Особливе місце в його бібліотеці займала і "Пушкініана", найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети. В останні роки свого життя Лифар був змушений продати частину своєї колекції. Нині частина бібліотеки Лифаря (817 одиниць) за його заповітом зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки. У дар Україні її передала вдова хореографа — графиня Ліліан Алефельд.

9. Конкурс імені Лифаря

Протягом тривалого часу до Києва з'їжджалися танцівники та хореографи з усього світу на міжнародний конкурс імені Лифаря та фестиваль "Серж Лифар де Ля Данс". Цікаво, що 2004 року Національний банк України до 100-річчя з дня народження танцівника у серії "Видатні особистості України» випустив ювілейну пам'ятну монету "Серж Лифар".

10. Життєве кредо

У мемуарах Лифар про себе написав: "Я ніколи не помщаюся, бо моя помста – це мої досягнення. Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, Швейцарія де й помер 15 грудня 1986. В наші дні в Лозанні з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: "Serg Lifar de Kiev" – "Серж Лифар з Києва". Могила Лифаря на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа

10:51 04.06.2017

І хто з нас не співав пісню «Карії очі, чорнії брови»? Таких немає, отже кожний шанує ім’я автора – Костянтина Думитрашка. Полковницький рід Думитрашка відомий в Україні з 1665 року. Походив від полковника Родіона (Райча) Григоровича Думитрашка та його дружини Наталії Максимівни Солонини. Згодом козацький рід став священицьким.
6 травня 1814 р. у м. Золотоноша у отця Данила Думитрашка знайшовся син Кость. Хлоп’я вдалося талановитим: малював, співав, на гітарі грав. Звісно, на нього очікувала церковна стезя. Учився Кость у Золотоніській народній школі, Переяславській бурсі та Полтавській духовній семінарії, зі званням магістра богослов’я закінчив Київську духовну академію. Ще студентом захопився «Енеїдою», почав віршувати і виспівав поезію «Золотоноша».
25-річним Кость Данилович став професором російської словесності (викладав французьку і латину) упродовж 30 років у Київській духовній академії.
Жив на Подолі, грав на гітарі, малював, перекладав із чужих мов (латина, німецька, французька), віршував завжди рідною, хоч викладав чужу мову. Він так майстерно зобразив портрет Сагайдачного, що той висів у актовому залі Київської академії.
У 1847 р. з’явився перший український твір, складений старогрецьким гекзаметром – «Жабомишодраківка» – «з грецького лиця на козацький виворіт на швидку руку перештопана». У поемі описано події козаччини ХVII ст. В образі жаб показано козацьке військо гетьмана Надуйгубу. Миші – військо польської шляхти. Аби жаби не були геть винищені, Зевс послав панцерних раків – московське військо.
У сорок років Кость Данилович задумався над вибором нареченої – і у січні 1854 р. написав романс «До карих очей» («Карії очі, чорнії брови»), що майже одразу став пісенною перлиною (музика Дениса Бонковського).
Тарас Шевченко читав твори цієї «безперечно обдарованої людини». Пан професор після одруження змінив профіль роботи: завідував археологічним музеєм, з 1870 р. був секретарем вченої ради Київської духовної академії, з 1872 р. й до самої смерті працював бібліотекарем закладу.
З цього часу він захопився написанням статей із фольклору та історії літератури. Багато часу віддавав вихованню сина Володимира. Син закінчив Київський університет, був ординатором клініки очних хвороб університету. Славився талантом лікаря і тим, що вдома приймав хворих безкоштовно.
6 травня 1886 р. професор зустрів свій 72-ий рік народження у родинному колі. Наступного дня ступив у Божі сади. Урочиста похоронна відправа відбулася у церкві Києво-Братського монастиря. Поховали К. Думитрашка на горі Щекавиці біля церкви Всіх святих поблизу могили «вещего» Олега.
Онука поета Наталія була відомим професором філософії.
І сьогодні наші студенти на заняттях із мовлення читають гекзаметри Думитрашка та «Енеїду» Котляревського.

тут

10:56 23.04.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Михайло Донець. Чародій нашої сцени

На тихій Московській вулиці старого Києва в будиночку біля заводу «Арсенал» зайшовся плачем майбутній співак Михайло Донець. Батько працював креслярем на цьому заводі, був дуже музикальний, гарно співав дуетом зі своєю дружиною. У 8 років Михайлика віддали до церковнопарафіяльної школи, вчився він добре, але бешкетував. На уроках співів учитель звернув увагу на дзвінкий дискант хлопця і повів його до відомого в Києві регента Олексія Грінченка. Той послухав Михайла, оцінив його винятковий слух, музичну пам’ять, голос і записав до церковного хору. І хоч Михайло не раз отримував від регента камертоном по голові, вивчив усі дитячі хори і через рік мав перший виступ на сцені.
У родині було 7 дітей. Коли Орина Іванівна, мати, захворіла на туберкульоз, Іван Донець із горя подружив із ґранчаком, діти з усіх сил допомагали неньці, але вона танула на очах. 9-літнім Донець лишився напівсиротою. Через три роки не стало й батька. Адміністрація «Арсеналу» допомогла влаштувати хлопця до військово-фельдшерської школи. Утримання тут було на державні кошти, а курс навчання — чотири роки. Разом із Донцем учився Юхим Придворов, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний. В училищі Донець захопився театром, виконував там жіночі ролі (бо ж усі учні — хлопці), малював декорації, робив бутафорію. Голос його почав «ламатися», тож довелося залишити спів у хорі, зате найкращі ролі у виставах припадали йому. Якраз наприкінці його навчання у школі поставили «Бедность не порок» О. Островського. Роль Любима Торцова доручили М. Донцю. Зібралося все начальство школи й госпіталю, ще й запросили М. Соловцова, який очолював російський драматичний театр у Києві. Звичайно, це була любительська учнівська вистава, однак Соловцова зацікавив М. Донець, його темперамент, щирість і правдивість поведінки. Він пройшов за куліси і порадив Михайлові вчитися драматичному мистецтву.
17-літнього М.Донця зарахували до військового госпіталю фельдшером, платня була мізерна, але Михайло цим не переймався — сам заробляв не тільки на хліб, а й на плату за уроки приватним учителям О. Сантагано-Горчаковій і М.Бочарову; ввечері він летів до театру Бергоньє (білетери, з якими він познайомився, пускали його на гальорку). У ті роки М. Соловцов вів класи драматичного мистецтва в Київській музично-драматичній школі М. Лесневич-Носової. Якось Михайло наважився прийти, Соловцов його впізнав і запропонував учитися безплатно. Юнак поступив до театру Соловцова. Хрещеною матірю в мистецтві він називав Марію Заньковецьку, а вона зверталася до нього словом: «Синок!». Своїми великими учителями Донець вважав П.Саксаганського, М.Садовського й М.Лисенка.
Восени 1906 року закінчилася нарешті шестирічна служба у шпиталі, і він подав у відставку. Тим часом його вчитель співак М. Бочаров переїхав до Москви і став працювати в оперному театрі С. Зиміна. Звичайно, він забрав Донця в Москву. Цікаво, що Михайло Іванович вчив всі партії басового репертуару незалежно від того, чи буде він їх виконувати. Сталося так, що виконавець партії Додона Сперанський захворів, і спектакль мали відмінити. Режисер Оленін викликав Донця і запитав його: «Кажуть, що ти вчиш усі басові партії. Може, й Додона знаєш». «Так, — відповів Донець, — Прослухайте». Згодом цей образ став одним із найяскравіших і вражаючих у його репертуарі.
Разом із Іваном Алчевським влаштовували концерти української музики. На ньому М. Донець мав великий успіх: коли заспівав «Молітесь, братія, молітесь» М. Лисенка. Микола Віталійович, розчулений до сліз, підійшов до нього й поцілував. Закінчився концерт кантатою М. Лисенка. 1909 р. організував музично-драматичний гурток «Кобзар», що став духовним притулком багатьом українцям Москви та скалкою в оці владі.
З 1913 року – соліст Київського оперного театру. Під час війни керівництво опери подбало, щоб Михайла не взяли на фронт. Вдень (від 6 ранку до 6 вечора) він був госпітальним фельдшером, а увечері – артистом опери. Нерідко в перерві між репетиціями можна було спостерігати, як артисти слухали розповідь Михайла Івановича про його фельдшерську практику, любительські вистави, адже співак відзначався невичерпним гумором і був першокласним оповідачем.
Із запалом зустрічав владу УНР, на Софіївському майдані з хлібом-сіллю вітав С. Петлюру. 18 листопада 1918 року вперше в історії театру з ініціативи Михайла Івановича відбулася прем’єра опери Чайковського «Черевички» українською мовою.
У 1919 р. в Києві був організований театр музичної драми; Лесь Курбас мав ставити в ньому «Тараса Бульбу» М. Лисенка. Оперу нащадок козака Лиса Вовгури – Лисенко задумав 1880 р. на Хортиці; дописали твір після смерті Миколи Віталійовича. Задумав ставити «Тараса Бульбу» Лесь Курбас і запросив на партію Тараса Донця, але більшовики завадили. І тільки 4 жовтня 1924 р. у Харкові було вперше поставлено «Тараса Бульбу» М. Лисенка, а 1927 року оперу поставлено в Києві. Михайло Донець став першим виконавцем партії Тараса Бульби.
Коли більшовики окупували Україну, артисти виступали з концертами в «анекдотичних умовах, — згадував Михайло Іванович. — Ледь жива шкапа тягла віз із майданчиком, на якому стояли рештки від піаніно. Дякували нам натурою. Одного разу мені після концерту сказали: «Ми з вами, товаришу Донець, сьогодні розрахуємось «по-міністерськи». Мені видали фунт солі, три коробки сірників і дві голки».
1924 р. Донець став першим заслуженим артистом України. На цей час припадає його романтичне одруження з Марією Тессейр. Вона була молодшою на 6 років, щойно повернулася з Мілана, де закінчила консерваторію. Про цю пару Володимир Сосюра писав:
Дивлюсь крізь марево заграв…
Донець. Я в опері стрічав
Його з дружиною. Як любка
Вона була йому тих днів..
З часом Марія Едуардівна стала солісткою Київської опери, а чоловік вивчив практично увесь світовий басовий репертуар – 130 партій, причому за деякі з них (наприклад, опери Римського-Корсакова) навіть Шаляпін не брався. 1930 рік – народний артист УРСР.
Здавалося, пік удачі: захоплений українізацією рідної опери М.Донець пожинав лаври. Він переучив репертуар українською мовою — партії Мефістофеля, князя Галицького, дон Базіліо, Салтана. Уряд надав 20 тисяч карбованців на будівництво його власної дачі на Звіринці, а у саду він висадив 500 кущів червоних лілій. Сюди приїздили МХАТівці Москвін, Алла Тарасова, Ольга Кніпер-Чехова. Жінки милувалися садом, упивалися пахощами квітів, а чоловіки біля комину згадували анекдоти, пили лікер. Михайло Іванович був у центрі: охоче співав для гостей, сипав жартами, неперевершено розповідав про різні кумедні випадки. Часто О.Вишня, М.Донець, М.Рильський ходили на полювання та рибалку.
10 березня 1936 р. у Москві у перший день декади українського мистецтва відбулася прем’єра «Запорожця за Дунаєм» за участю Михайла Донця та Марії Литвиненко-Вольгемут. Тоді співака удостоїли ордену Трудового Червоного прапора.
2 червня 1941 р. на партійних зборах добродії влаштували суд лінча: пригадали анекдоти, дружбу із Вишнею, який тоді сидів; самозакоханий тенор Микола Платонов, який у партії Ленського пустив кілька півнів, пригадав фразу: «Краще співати маленькі партії добре, ніж великі погано».
В останнє бас Михайла Донця лунав по радіо 22 червня 1941 року, коли німці бомбардували Київ. Друг М.Донця Максим Рильський написав спогади, добився, щоб голос Михайла Івановича звучав по радіо.
А вночі енкаведисти увірвалися в будинок по Церковному провулку на Звіринці в Києві. Розгублені господарі з жахом спостерігали, як нишпорки, обшукуючи помешкання, перевернули все, потім М.Донця посадили до чорного «ворона». У особовій справі М. Донця збереглися протоколи обшуку й допитів, які вів енкаведист Хатеневер по п’ять годин. «Антисоветски настроенная личность. В период пребывания петлюровских частей в Киеве встречал их хлебом-солью, вывешивая петлюровский флаг»; «критикував заходи партії та уряду, розповсюджував антиукраїнські пасквілі й анекдоти, листувався із знайомими та родичами за кордоном».
10 вересня 1941 року в Україні час горя та боїв, а в усіх київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстрiлянi всi в’язнi. Саме в цей день вiд рук «славних чекістів» обiрвалося життя унiкального оперного спiвака, чародiя сцени Михайла Iвановича Донця. Є гіпотеза, що співака застрелили та поховали на крутосхилі, де нині ярмо дружби народів. Володимир Сосюра писав:
Його за голос я любив,
Не тільки я – усі любили,
Але орлу одбили крила
В годину горя і боїв.
У день 100-літнього ювілею співака радянці знищили його будиночок на  Звіринці.

UAHistory

Метки: видатні українці, Михайло Донець
13:04 31.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Петро Гулак-Артемовський

…Ох і любив попоїсти генеральний обозний Іван, який служив у гетьмана Петра Дорошенка, певно, і спав би, та їв! Особливо шанував Іван «гулаки» (гулак розміром з кулак) – такі собі продовгуваті пампушки на олії, або великі вареники, начинені маком, грушками та ягодами. От і отримав Іван прізвисько Гулак. А один із нащадків наказного полковника Івана Гулака (1629-1682), котрий відповідав за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення, Патрикій Гулак із містечка Городище однаковою мірою любив поїсти-попити, та у гречці побродити, тому його величали Гулякою. І було у Патрикія троє синів і хутір Гулаківщина (36 десятин). Після батька дістався хутір Петрові Гулаку, священику церкви Покрови Божої Матері. Жив піп у гарному будинку; половину займав він, а другу половину – школа. І одружився православний священик із вродливою полячкою Уляною Михайлівною Артемовською; аби жити у любові та злагоді, шляхетне прізвище жінки додав до свого. І батьки, і їхні нащадки мали нове подвійне прізвище роду – Гулаки-Артемовські.
27 січня 1790 р. народився Петро Петрович Гулак-Артемовський, сьомий, меншенький син отця Петра Патрикійовича та матушки Уляни. майбутній поет, автор найгострішого твору української літератури 19 ст. – байки «Пан та собака», першої української романтичної балади «Рибалка», першої еротичної поезії «До Любки».
Батько Петрика був священиком церкви Покрови Пресвятої Богородиці містечка Городище, що на Черкащині, тому улюбленим святом Петра-молодшого була Покрова. Він навіть помер у цей день.
У сім’ї Гулаків-Артемовських змалку жив Євдоким Шевченко – двоюрідний брат Тараса Григоровича. Бігали попівські діти разом із школярами, часом сиділи на уроках. Петро отримав ґрунтовну домашню освіту від батька і в 11 років, став бурсаком, потім студентом Київської духовної академії. Того ж року не стало батька Петрика, наступного року – матері. Жив Петрик у батьковій хаті, у сім’ї старшого брата Степана — уже священика місцевої церкви Покрови Пресвятої Богородиці, батька майбутнього композитора і співака Семена Гулака-Артемовського, друга Тараса Шевченка. Круглий сирота, не маючи фінансової допомоги з дому, жив у скруті. Коли сталася пожежа бурси, Петро живився тим, що лишалося на базарі після чумаків. Додому юнак добирався пішки (160 км), або на плотах, які сплавляли литвини по Дніпру та перебував там все літо.
Мене вражає відповідальне ставлення Петра до кохання, гулякою він явно не був. Студентом Гулак-Артемовський закохався у небідну киянку, але її родина нічого не бажала слухати, дівчину закрили вдома. Йому було за двадцять, коли сталася трагедія: від сухот кохана померла. Петро сказав теплі слова на могилі дівчини, отримав розпорядження синоду духовного відомства від 25 листопада 1814 р. про «звільнення з Київської академії студента, що закінчив курс богословського навчання, Петра Артемовського, від духовного звання в світське, щоб він міг вибрати рід занять». З того часу життєлюб мав незагойну рану, його життєрадісність нерідко змінювалася задумливістю, смутком. В епіграфі до байки «Тюхтій та Чванько» поет з гіркотою скаржився: «Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших». Петро покинув Київ, поїхав учителювати до приватного пансіону в Бердичеві. Упродовж чотирьох років Гулак-Артемовський працював у родинах польських магнатів на Волині (наприклад, у графів Потоцьких), що удосконалило йому знання польської та французької мов, вишукані манери, лоск. Багаті бібліотеки, перечитані Петром, допомогли завершити освіту.
У 1817 році Петро Петрович приїхав до Харкова і вступив вільним слухачем на історико-філологічний факультет університету. Цікаво, що здібний студент Гулак-Артемовський через кілька місяців не лише навчався, а й викладав в університеті польську мову. Одночасно у Харківському інституті шляхетних дівчат Петро Петрович викладав французьку.
Завдяки працьовитості, наполегливості кар’єра П.Гулака-Артемовського склалася блискуче. Через два роки після вступу до вишу він успішно склав іспити на одержання вченого звання магістра. 10 травня 1820 р. Рада Харківського університету окрім польської мови доручила Петру Петровичу Гулаку-Артемовському викладати студентам російську історію, географію та статистику
У 1823 році його було призначено ад’юнктом,
1825-ого — екстраординарним (позаштатним)_професором,
19 вересня 1828 року «за відмінну працьовитість, старанність у виконанні обов’язків і знання» — ординарним (штатним) професором.
Тричі (1829-1841 рр.) Петра Петровича вибирали деканом факультету, а протягом 1841— 49 рр. він був ректором Харківського університету.
Можна говорити, що науковець із енциклопедичними знаннями реалізував себе. На його лекції приходили усі охочі; місць не вистачало, тому слухачі стояли. А природжений лектор не читав із конспектів, а без пихи, просто імпровізував прекрасною запашною мовою ділився історичними, філологічними істинами так, що хотілося слухати з ранку до ночі. Хоч попечителькою Харківського інституту шляхетних панянок була імператриця Марія Федорівна, викладач часом дозволяв собі прийти на лекції по-мужицьки неголеним, у простій свиті. Його знали, шанували, поважали цар і цариця. Даровані царем діамантові персні, золоті табакерки тішили самолюбство Гулака-Артемовського. Звання дійсного статського радника (прирівнювалося до військового звання генерал-майора), дало Петру Петровичу і його нащадкам привілеї потомственного дворянина.
Крім того 27-річний поет увійшов у літературу. 17 вересня 1817 р. Петро Гулак-Артемовський написав українською мовою перший оригінальний вірш – «Справжня добрість (Писулька до Грицька Прокази)».
Наприкінці 1818 р. у часописі «Украинский вестник» Петро Гулак-Артемовський уперше видрукував авторську байку-казку – «Пан та Собака». Так народилася перша українська літературна (віршова) байка, написана живою розмовною мовою. Своєму другові Григорію Квітці-Основ’яненку Петро Петрович написав перший вірш «Справжня добрість». «Вже першими своїми творами, — писав С.Єфремов, — Артемовський-Гулак закроївся був на першорядного поета, що почин Котляревського не тільки міг далі посунути, а й підвести під нього глибшу підвалину насущних інтересів життя. Але…»
Поезію П.Гулака-Артемовського охоче друкував московський журнал «Вестник Европы» українською мовою. Петро Гулак— Артемовський попереджав: «пишу на языке, почти забытом мною», на що московський редактор зауважив: «Дай Бог всякому такой забывчивости!»
За один день, 1 грудня 1820 р., автор утнув цикл байок-приказок: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я».
Петро Гулак-Артемовський започаткував еротичну лірику віршем «До Любки», також він першим утнув вірш-пересторогу шанувальникам оковитої:
Ніс, як пістряк;
І скрізь синяк;
Бач, пика як набрякла!
Одна нога
Щось шкутильга,
Друга зовсім заклякла.
Пустив діток
Без сорочок
І жінку без запаски;
А сам в шинку
На привалку
Жду Лейбиної ласки!
Глибокий знавець європейських мов, культури, Петро Гулак-Артемовський здійснив переспіви та переклади з Горація, Ж. Деліля, Ігнація Красицького Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона. Так на українському ґрунті прищепилася романтична балада — «Рибалка» за Гете та «Твардовський» за А. Міцкевичем. Останній зауважував, що «українська переробка вища за оригінал».
І після такого напруженого періоду, поет, перекладач віддався роботі викладача, адміністратора, хоч Тарас Шевченко обурювався, що Гулак-Артемовський «в пани постригся». З 1841 р. до 1849 р. Гулак-Артемовський був ректором Харківського університету. У 1855 р. обраний почесним членом Харківського університету.
Петро Петрович чесно виконував заповідь «люби ближнього свого». Так, ще студентом Петро Гулак-Артемовський подружився з Григорієм Квіткою-Основ’яненком. У листі до Тараса Шевченка від 22 березня 1841 року з Харкова Квітка-Основ’яненко писав: «А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже вас улюбив за Кобзаря». Ця дружба пронесена до кінця, до того часу, як Григорій Квітка-Основ’яненко помер на руках Петра Гулака-Артемовського.
Петро Петрович приятелював із Симиренками та Яхненками, вони листувалися, приїздили в гості. Листувався Гулак-Артемовський із польським поетом Адамом Міцкевичем. У 1839 р. був переведений на посаду професора римського права Харківського університету молодший брат Адама Міцкевича – Олександр.
Був Петро Петрович відповідальним за своїх дружин, дітей; був годувальником і надійною опорою рідних. Його першою дружиною була француженка Луїза, молода красуня сповила двох синочків, як линочків: Клеоніка (у майбутньому талановитий скрипаль-віртуоз, прокурор у м.Кишиневі) та Йосипа (був агрономом). Син Клеоніка – Яків мав чудовий голос і працював разом із Миколою Лисенком у київському студентському хорі. Дружина Луїза рано померла від простуди.
Петро Петрович сам виховував синів, аж поки не зустрів Єлизавету Федорівну. Бідна дівчина була красивою, доброю та роботящою. Про ніжного чоловіка Єлизавети Федорівни та чудового батька в Харкові ходили легенди, адже сім’я у нього була на першому плані. За 14 років (1834-48 рр.) у родині знайшлося ще одинадцятеро дітей із незвичними іменами: Аполлінарія, Епільдафор, Клеопатра, Петро, Платоніда, Полінушка, Санечка, Смарагд…
Жили вони на околиці Харкова у власному дерев’яному будиночку. Тут постійно кватирували студенти, серед яких і Микола Костомаров, Амвросій Метлинський.
Старший син Петро від другого шлюбу став священиком. Його син Яків (1861-1939), внук поета-байкаря, працював у Києві діловодом в Управлінні Південно-Західної залізниці. Два десятки літ обирався у старостат хору М. В.Лисенка. У 1900-1911 рр. — упорядник могили Тараса Шевченка в Каневі. Ельпідор Петрович був титулярним радником у Києві, почесним громадянином нашої столиці, похований на Аскольдовій могилі.
Депресію пенсіонер проганяв гумором:
Була робота — була й охота, було діло — і робить кортіло,
А тепер лежимо, їмо, спимо, встаємо та й знов лежимо.
До смерті Петро Петрович відносився по-філософськи, казав:
Як не мудруй, — а вмерти треба!
І додавав: Як умру — я вам дулю покажу.
1 (13) жовтня 1865 р. 75-річний Петро Петрович упокоївся. Коли це сталося, дружина написала на зворотному боці фотографії: «Помер тихо 13 жовтня 1865 року під час ранкового богослужіння у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, особливо люблячи це свято». Надмогильна плита зберігала напис: «Памяти действительного статского советника П. П.Артемовського-Гулака. Скончался 13-го октября 1865 года. Преданная жена».
На жаль, місце поховання Петра Гулака-Артемовського совєти перетворили на танцювальний майданчик і туалет Молодіжного парку.Родинний склеп у Городищі біля Покровської церкви, було зруйновано, тлінні останки вивезли на скотомогильник. Зрівняли з землею будинок, у якому перші «ази й буки» вивчали Петро Петрович і Семен Степанович Гулаки-Артемовські.

Метки: видатні українці, Петро Гулак-Артемовський
12:58 18.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Андрій Розумовський-приятель і меценат Бетховена

2 листопада 1752 р. у козацькій столиці Глухові народився третій улюблений син Кирила Розумовського, останнього гетьмана Лівобережної України та Наталії Наришкіної, внук українського селянина Грицька Розума, князь Андрій Розумовський, дипломат, пропагандист української музики в Європі. Те, що Андрій по батькові був нащадком пастуха, а по матері – принцем крові, ніколи не забувала Катерина ІІ (Невже він кандидат на Її престол? Але він же ніколи не любив Росію, – додавала вона).
Для своїх дітей гетьман відкрив спеціальну «академію», своєрідний прототип закритого ліцею, найняв для цього на Василівському острові в Санкт-Петербурзі великий будинок-палац і найкращих викладачів Європи. Андрій здобув блискучу освіту. Довершені знання десятка мов; правда, російську Андрій знав тільки в усному варіанті, писати державною так і не навчився. Мав абсолютний слух, отримав прекрасну музичну освіту. Особливо любив Андре історик А. Шлецер.
Коротким було дитинство Андрія: з 12 років юний Розумовський служив мічманом у англійському флоті.
У 17 років Андрій Розумовський закінчив Страсбурзький університет.
Випускник університету служив на російському флоті. У віці 20 років став капітан-лейтенантом, командиром пакетботу « Быстрый».
Як Тарас Григорович любив дружин господарів дому, так Андрій Кирилович не пропускав мимо вінценосних красунь, любив романтичні авантюри, розкіш, зброю, собак, за що у Європі його називали «Пустунчик Андре». Амурний вишкіл стрункий красень здобув при дворі французького короля у Версалі, грав у піжмурки з Марією-Антуанеттою. Серед чуток про графа була така: він мав чарівний дар не тільки зачаровувати вінценосних красунь, а бути другом рогоносних чоловіків.
Графу Розумовському подобалася служба при дворі, він став другом Павла. Незабутнім для нього був вояж фрегату «Екатерина» під командуванням капітан-лейтенанта Розумовського з Любеку, коли він віз трьох сестер Гессен-Дармштадстких, одна з яких мала стати дружиною цесаревича Павла. Розумовський дізнався, що наречена – Вільгельміна-Наталя, – і огорнув дівчину власними чарами. Дівиця не змогла встояти перед багатим красенем, тому й довелося їй влаштовувати гінекологічну істерику при дворі Катерини. Ну, а далі – дружна родина з трьох, але не все коту масляна. Вирішила Катерина вислати успішного красунчика: Ревель, Батурин, Відень. За два роки в столиці Австро-Угорщини Андрій встиг закохатися в графиню Марію Вільгельміну фон Тун-Гогенштейн. Нарешті 25-літнього Андрія Розумовського призначили в Неаполь міністром і надзвичайним посланником при дворі короля Фердинанда IV. Та королем правила королева Марія-Кароліна, дочка австрійського імператора Франца 1, тому завдання пустунчика Андре було закохати в себе Марію-Кароліну.
Після Італії, Швеції Андрій Розумовський знову у салоні своєї коханки Тун. Там за час відсутності пустунчика підросли «три грації», три дочки Марії Вільгельміни фон Тун-Гогенштейн.
47904328_1251116052_YElizabet_fon_tunrazumovskayaГраф закохався у Елізабет і попросив дозволу у батька на шлюб із католичкою; дозволу у імператриці на одруження з іноземкою. У 1788 р. він одружився.
Розумовський був послом Росії в Австрії у 1792–1807 рр., за дипломатичні успіхи нагороджений князівським титулом (1815). Він займався облаштуванням своєї знаменитої картинної галереї, проведенням славетних музичних вечорів. Для картин було побудовано палац у неокласичному стилі, щоб зручно було під’їжджати, князь оплатив побудову кам’яного мосту через Дунай.
У салоні своєї тещі граф Андрій познайомився з 21-річним Людвігом ван Бетховеном. Нащадок українських козаків, який співпрацював із Гайдном і Моцартом, узяв матеріальну опіку над композитором: надав пожиттєву ренту великиму німецькому композитору.
У 1808 р. Андрій Кирилович організував найкращий квартет свого часу і перший в Європі ансамбль постійного складу: музиканти мали в ньому довічний ангажемент. Для створення квартету він найняв трьох музикантів, а другою скрипкою ансамблю був сам князь Андрій. Квартет відразу став квартетом Бетховена, у його репертуарі було все, що створював Бетховен нового, і виконувалося як того хотів автор. Людвіг ван Бетховен присвятив Андрію Розумовському П’яту та Шосту симфонії, а також три струнні квартети, що отримали назву квартетів Розумовського. Найбільше поталанило пісні козака харківського полку Семена Климовського «Їхав козак за Дунай», написаній після поразки в Полтавській битві. Цей твір заспівав російський дипломат Андрій Розумовський Бетховену.



У січні 1815-го на очах трьох імператорів згорів палац Розумовського з унікальною колекцією. Ця пожежа – удар у серце колекціонера і по кишені мецената. Через місяць світлійший князь Андрій Кирилович влаштував Бетховену концерт, останній публічний виступ Бетховена-піаніста, він акомпанував «Аделаїду» співаку Вільду. Всі статки батькового спадку пішли в чорну діру. Розумовський не міг більше утримувати квартет: він призначив музикантам довічну пенсію.
На згадку про дружбу граф Андрій подарував Людвігу ван Бетховену невеличку скульптуру прес-бювар у формі козака на баскому коні, що нині зберігається в музеї Людвіга ван Бетховена у Бонні.
11-го грудня 1806 р. після довгої хвороби вмерла дружина Розумовського, Єлизавета. Через десять років князь одружився з графінею Костантянтиною-Домінікою Йосипівною Тюргейм.
23 вересня 1836 р. помер 84-річний Андрій Розумовський, дипломат, син останнього гетьмана України Кирила Розумовського, приятель і меценат Бетховена.

http://uahistory.com/topics/famous_people/4549

Метки: видатні українці, Андрій Розумовський
19:48 17.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Антон Турчанович. Винахідник військової польової кухні

Винахідник військової польової кухні помер від голоду.
17 січня 1854 р. у сім’ї збіднілих дворян у Жмеринці (за іншими даними – у Тульчині) народився Антон Турчанович – винахідник польової кухні.
Закінчив Холмську гімназію. Службу в армії розпочав рядовим 18 листопада 1875 року. Брав участь у російсько-турецькій війні. За мужність, виявлену у складі збірного корпусу генерала Михайла Скобелєва під Плевною, був нагороджений георгіївським хрестом, одержав звання прапорщика та направлення у Київське піхотне училище. Поступово ставав підпоручиком, поручиком, штабс-капітаном, капітаном…
З лютого 1898 року він – підполковник, а з лютого 1910-го – полковник. Протягом семи років командував ротою та батальйоном. Коли Антон Федорович став офіцером, він задумався над тим, як полегшити важкий солдатський побут. Адже воїни були і так-сяк одягнені, і напівголодні. Під час походів їжа для них готувалася на вогнищах і в котлах, що їх перевозили в обозах.
У 1903 році було й виготовлено солдатську «кухню-пекарню-кип’ятильню». Пересувну кухню того ж року відправили на випробування на сопки Маньчжурії.
Винахідникові ж міністром торгівлі і промисловості Росії було вручено «патент на привілеї» за номером 12256. А під час першої світової війни всі війська Росії були забезпечені цими кухнями.
З 1910 року Антон Турчанович був призначений Літинським повітовим військовим начальником, а з 1913-го був на такій же посаді у Вінниці. Разом із родиною мешкав у будинку на вул. Свердлова, 89.
Учасник російсько-турецької, китайської та японської кампаній прослужив в армії 40 років. У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд, зважаючи на вік Турчановича, звільнив його зі служби, надав пенсію та право носити мундир полковника.
Коли Антон Федорович овдовів, він переїхав до своєї молодшої доньки у Брацлав. Він помер від голоду у 1943 році під час фашистської окупації. Онук Турчановича Георгій Леонідович був головним лікарем Бершадського району.

http://uahistory.com/topics/famous_people/7040

Метки: видатні українці, Антон Турчанович, винахідник військової польової кухні
13:03 17.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Борис Кохно. Жовтим цвіте, а блакитним пахне...

– А про те, що жовтим цвіте, а блакитним пахне, ти щось знаєш? – чомусь зацікавилася Хомівна.
– Будьмо, гей!? Та були в нашій історії і вінчані, і не вінчані й багато про те писано. Були найблакитніші в світі блакитні з України…
Саме 16 січня 1904 р., у Єлисаветграді (Кіровограді) народився Борис Кохно — поет, єдиний постійний лібретист «Російського балету» в Парижі. Дитинство та юність Бориса пройшли в Єлисаветграді. Красивий, талановитий юнак був інтимним другом композитора Кароля Шимановського.
16-річним Борис поїхав у Париж. Мав Кохно роман із американським композитором Колом Портером. Шукаючи роботу, Кохно зустрівся з художником Сергієм Судейкіним, а той привів Бориса до внучатого племінника Петра Чайковського Сергія Дягілєва. Той сказав: «Добре, я Вас візьму, тільки станьте необхідним.» І 17-річний Б. Кохно написав своє найперше лібрето – комічну оперу І. Стравінського «Мавра». Наступне лібрето «Набридливі» – за комедією Мольєра (улюблений балет С. Дягілєва, поставлений в Оперному театрі Монте-Карло). Хореографом «Набридливих» була Броніслава Ніжинська, а декорації писав Ж. Брак. Так Кохно став єдиним лібретистом вистав Російського балету в Парижі; коханцем і помічником С. Дягілєва. Кохно обожнював Сергія Павловича, охоче поселився під одним дахом із Дягілєвим і Лифарем.
На той час у Сергія Дягілєва та киянина Сержа Лифаря тривав медовий рік і Лифар відмовився жити втрьох. Було це так. У 1925 році після успішної вистави Сергій Лифар не погодився випити на «ти» з Борисом, щоб символічно об’єднати їхній сімейний союз. Борис Кохно і Серж Лифар – кохані друзі Дягілєва, на чиїх руках він і помер, успадкували частину його архівів і колекцій.
У 1927 – 1933 рр. у Парижі жив приятель Лифаря киянин О. Вертинський. Є свідчення, що Борис Кохно писав тексти-поезії, які співав О. Вертинський.
Понад 20 років Борис Кохно та Христіан Берар складали відому в театральних колах Європи пару. Б. Кохно випустив розкішну монографію про друга та коханого – театрального художника Христіана Берара. У 1949 році Б. Кохно був розпорядником на похоронах Х. Берара.
Після Другої світової війни Кохно разом із Роланом Петі брав участь у створенні Балетів Єлісейських полів.
Прожив Борис Кохно 86 років, похований у Парижі на цвинтарі Пер Лашез.

http://uahistory.com/topics/famous_people/7033

Метки: видатні українці, Борис Кохно
14:53 13.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Скарали на смерть за протидію русифікації.... і ніхто не згадає....

Він відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – це все про Валерія Марченка. Його з хворими нирками, за «нахабність», як сказав один зі слідчих, ув’язнили у табір суворого режиму на Уралі. Фактично прирікши на смерть.

Свій 26-й день народження київський журналіст і перекладач Валерій Марченко відзначив у камері під час слідства. Це був вересень 1973-го. Заарештували його ще влітку, а засудили в грудні на 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 років заслання. Чому? Не бачив сенсу в радянській літературі 70-х, де прославлялась «комуністична ортодоксія», не праця вільної людини, як-от описував Робінзона Крузо Даніель Дефо, а «рабський труд уярмленого бидла на зграю політиканів, які погрузли в пияцтві і розпусті».


А ще «марним і безплідним» назвав життя лауреата Шевченківської премії радянських 70-х Миколи Нагнибіди через його «претензію на філософічність», безмежну любов до вождя і дивне перше кохання.
Валерій Марченко. Архівне фото

«Виявляється, що для Нагнибіди першим коханням, чим була для Петрарки Лаура, а для Данте Беатріче, є місто Запоріжжя. Це все одно, якби хтось із нас закохався назавжди в табуретку, яку в школі витесували на уроках ручної праці», – іронізує Марченко.
Журналіста обурювало те, що за зразки української літератури радянській режим виставляв «продажних митців» того часу, які писали на «правильні» теми. Ці роздуми виклав у статті «За параваном ідейності», яку написав 1972-го у Києві. Вона до друку навіть і не дійшла. Про те інкримінувалася йому в грудні як злочин перед радянською владою.
«Київський діалог»
Звинувачення в «антирадянській пропаганді та агітації» Марченко отримав ще за статтю «Київський діалог», яку він уже на Уралі через два роки опише як найкраще з усього, що написав до свого 25-річчя. До неї епіграфом узяв перську притчу, бо йому подобався Схід «через орієнталістику (тут і Ніцшеве «Так мовив Заратустра»)» з його «всеохопною боротьбою» добра і зла.
У своєму нарисі «Те, чого я не встиг сказати» з Уралу 1975-го він писав: «Переконався, що цієї незниклої непримиренности не здатна подолати жодна комуністична забезпеченість та ситість. Усвідомив, що навіть на відлюдному острові, поза соціальним оточенням і класами, індивідуум може перетворитись на втілення сатанинськости або, навпаки, людськости в найвищому її вияві».
У «Київському діалозі» Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком
У «Київському діалозі» Валерій дискутує про русифікацію, українську мову та українську культуру зі своїм знайомим Аліком, який також виріс у Києві, але «ніяк не міг взяти втямки, навіщо потрібна боротьба за відновлення забутих традицій, поширення рідної мови (він називав це «насадженням»), зрештою, за самостійність».
Валерій відстоював думку, що радянський режим цілеспрямовано не давав українській літературі, мистецтву, кіно розвиватись і робити якісний продукт.
Його обурювало, що оригінали фільмів були російськими, російських копій було значно більше, до того ж, український дубляж був поганої якості, де українська мова «звучить неприродно, фальшиво
Зокрема, його обурювало те, що оригінали фільмів були російськими, російських копій було значно більше, до того ж, український дубляж був поганої якості, де українська мова «звучить неприродно, фальшиво».
У колонії Валерій Марченко не переходив на російську навіть зі своїми російськомовними співкамерниками, дехто з них це поважав, хоча й не переходив на українську.
Родина
Народився Валерій Марченко у Києві 16 вересня 1947-го року. Дідусь Валерія – Михайло Марченко, був відомим українським істориком, ректором Львівського університету, якого у 1941 році арештували за доносом. За звинуваченням у «буржуазному націоналізмі» Михайло Марченко відбув ув’язнення у Новосибірській тюрмі. Дід і мама – відомий педагог Ніна Смужаниця-Марченко – мали великий вплив на формування Валерія Марченка саме як українського інтелектуала.
Заперечення більшовизму для мене норма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих
Пізніше вже з табору Валерій напише дідусеві листа, в якому пояснить, чому мовчати він не може, бо, як і для його діда свого часу, в імперії брехні ярмо – нестерпне: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а норма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих».
Закінчивши філологічний факультет університету Шевченка, Валерій Марченко почав працювати у виданні «Літературна Україна», викладав у школі. Почав перекладати, зокрема з азербайджанської.
«Чому переклад?»
Любов до української мови прийшла з любов’ю до перекладацької роботи.
«Певно, як чув на бабусине «добридень» звідусіль «добрый день» та «здравствуйте». Відшукати український відповідник останньому тоді не міг. Зате в пам’яті залишилось почуте не знати від кого «вот по-украински так не скажешь». Білінгвізм, він схиляє до роздумів», – писав Марченко у статті «Чому переклад?» (Урал, 1975 року).
У колонії Валерій Марченко почав потроху перекладати з англійської «Троє в човні, не кажучи про собаку» Джером Джерома.
«З того часу у мене оселився пієтизм до англійського гумору, а пам’ятна фраза Джером Джерома «Я люблю роботу. Вона просто зачаровує мене. Я годинами можу сидіти й дивитися, як хтось працює» стала моїм крилатим супутником-дороговказом у плавбі по житейському морі», – писав Валерій Марченко у листі до матері.
Під час свого першого арешту у пермській колонії №35 Марченко також брався до перекладів Герберта Велса, Сомерсета Моема, Декларації Незалежності США Томаса Джефферсона. Робив це для задоволення. Переклади конфісковували, але він продовжував свою роботу.
Мама – безцінний скарб і друг
У пермському таборі Валерій Марченко познайомився з Семеном Глузманом та Іваном Світличним.
Глузман пізніше розповість про те, з якими почуттями Валерій розповідав про матір.
Валерій Марченко з матір'ю Ніною Марченко. Архівне фото
«Іронічний, гострий, глузливий, Валера змінювався, коли наша розмова торкалась його мами. І одного разу я зрозумів, що їхні такі ясні стосунки «мати-син» мали і зовсім інший відтінок, мною раніше ніколи не бачений, їх зв'язувала дружба», – згадував Глузман.
Валерій упродовж свого перебування у колонії писав також про ув’язнених вояків УПА, засуджених ще за часів Сталіна, а також про нестерпні умови перебування в’язнів. Його постійно допитували й примушували зректись від своїх поглядів. Він не корився.
«Судовий фарс, коли наклепом назвали навіть розмову про знищення радянською владою кращих українських письменників (ішлося про репресії часів культу особи Сталіна), мої ж більш ніж скупі пояснення головуюча просто уривала; відчуття гіркоти за поведінку приятелів, які белькотали щось про мої ворожі висловлювання, зустріч віч-на-віч з брутальністю конвою та псами, що охороняли мене від суспільства за намагання висловитись, – усе це справляло шокуюче, витвережувальне враження», – пояснював Марченко свою затятість у статті «Звичайний страх».
Історія кохання і вирок у 10 років
Валерій повернувся після заслання у Київ 1981-го. У цей же час почав листуватися з італійкою Сандрою Фапп'яно.
Валерій Марченко. Архівне фото
«Говорили вони і писали один одному англійською. Для обох нерідною. Тому ці листи, на перший погляд, є кострубатими і трохи школярськими. А потім дивуєшся, як просто з нічого виникає картина любові», – писав дослідник Вахтанг Кіпіані.
Та цю історію стосунків перервав другий арешт Марченка.
За словами Семена Глузмана, через хворі нирки була «мікроскопічна можливість», що Валерій зможе поїхати на лікування за кордон. «Активісти «Міжнародної амністії» намагалися допомогти йому з Італії, Нідерландів, надсилали офіційні запрошення. Все було даремно», – писав Глузман.
Дві статті, які Валерій Марченко передав для друку на Захід, потрапили до рук «кагебістів» і арешт не забарився.
Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги
«Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся Божими заповідями. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів», – сказав Валерій Марченко у своєму останньому слові на суді.
Як «особливо небезпечного рецидивіста» Марченка засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
«Можна було дати і менше, я стільки не проживу», – такими були слова Валерія після оголошення вироку.
Валерій Марченко. Архівне фото
Хвороба прогресувала, і 7 жовтня 1984 року у нього відмовили нирки. Помер Валерій Марченко у 37 років у тюремній лікарні у Санкт-Петербурзі. За переказами, помираючи просив «яблучка».
Мати Валерія довго добивалася можливості забрати тіло сина. Згодом Валерія перепоховали поруч із дідом ­– у Гатному під Києвом.
«Листи до матері»
На 50-річчя Ніни Марченко у 1978-му році Валерій відправив вітальну листівку.
«Люба матусю! Ти – мій безцінний скарб, світло, що розсіює гнітючу темноту, МАТЕРІЯ добра, яку викликаю в уяві завжди, коли мені сумно чи боляче. Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити – синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч. Тому в День народження бажаю витримки, здоров’я і незгасності Твого оптимізму! Син», – написав він.
Історію життя, творчості, любові й сподівань Валерія Марченка – його мати зібрала у книгу «Листи до матері з неволі». Через брак коштів книга вийшла невеликим накладом.
Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше
Семен Глузман
«Видати б цю книгу масовим накладом, дати в кожну українську школу. І в Криму, і в Луганську… Тоді б і вибори проходили інакше, більш усвідомлено, може. Нема грошей… У країні така непомірна кількість мільйонерів із мільярдерами, особисті літаки, яхти. А на книгу «Листи до матері з неволі» грошей нема», – гірко сказав Семен Глузман.
1991 року Валерія Марченка було реабілітовано посмертно.
Мить
Минає? Ну нехай минає!
На те й хвилина, щоб минати.
Моя і – нічия. Зникає,
Неначе хмар гінкі фрегати.
І хоч усе на світі тлінне,
І в часу пам’ять непочата, –
довіку будуть в плечах плинних
купатись зорі і дівчата.
(Перекладено Валерієм Марченком під час першого арешту.
Вірш польського поета Леопольда Стаффа)
http://optimistua.blogspot.com/2016/11/blog-post_547.html
Метки: видатні українці, Валерій Марченко
12:51 12.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Український поет у генеральському мундирі

"От ви пишете про царських генералів. Для чого? Вони ж служили царю, у них навіть прізвища не українські..." – закидають мені добродії.
Так, пишу, так, служили, бо України державної не існувало. Так Іван Котляревський теж був успішним майором царської армії, любив носити мундир. А чи багато Ви бачили сучасних генералів, як оцей, теж із неукраїнським прізвищем?
Не відомо, яке прізвисько мав козак Василь, син Олександра; відомо, що став він священиком, тому мусив обрати прізвище на великоруський копил – і став Александровим. Отак козацький рід проріс на Слобожанщині священиками зі зросійщеним прізвищем.
Його онук – Степан Васильович Александров закінчив Харківський колегіум, був сільським священиком: українською мовою служби правив, дітей виховував у церковній школі. На дозвіллі о. Степан збирав фольклор, зачитувався «Енеїдою» І.Котляревського, потроху писав. Правда, його твори вийшли друком через 2 роки після смерті автора, але психологізм поеми «Вовкулака» високо оцінив Іван Франко.
Син Степана Васильовича – Володимир Александров народився 2 липня 1825 р. у с. Бугаївці на Харківщині. Там і досі стоїть церква, пастирем якої був о. Степан. Оскільки родина не мала особливих коштів на навчання, закінчив Харківську духовну семінарію, потім медичний факультет університету (1853).
Був призначений військовим лікарем у Варшаву. Там опанував польську мову, витримав іспит на ступінь доктора медицини при медичній раді Сенату, бо університету тоді у Варшаві ще не було. У 34 роки удостоївся звання доктора медицини, але коштів на придбання приватної практики не було, тому подався на військову службу. Служив лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі, дослужився до генерала.
І всюди Володимир Александров залишався собою: в родині з дружиною Олександрою та дітьми спілкувалися тільки українською; стіни його кабінету прикрашали портрети українських письменників і всіх гетьманів.
Мав прекрасну книгозбірню (у Харкові в його бібліотеці займався самоосвітою художник Сергій Васильківський, племінник В. Александрова). Поет прекрасно декламував, знав напам’ять безліч народних пісень, добре їх співав, акомпануючи собі на бандурі. Оселя Александрових у Харкові по вул. Великій Сумській була своєрідним українським культурним центром, де можна було витепліти душею, послухати поезії Павла Грабовського, насолодитися розмовами з Борисом Грінченком, Марком Кропивницьким.
А, щоб власні діти зростали українцями, Володимир Александров спілкувався вдома українською, складав для малечі вірші. Наприклад, малі Александрови довго не могли запам’ятати, що кавун, гарбуз, диня – ягоди, городина, тобто родичі. От батько вигадав віршика:
«Ходить гарбуз по городу,
питається свого роду –
«Ой чи живі, чи здорові
всі родичі гарбузові?»
Володимир Степанович для дітей і родичів створив домашній театр, де ставили вистави, написані самим Александровим: «Ходить гарбуз по городу», казки «Коза-Дереза», «Івашечко», «Чижикове весілля».
Написав лікар і опублікував тексти оперет «За Німан іду» та «Не ходи, Грицю, на вечорниці», які Михайло Старицький переробив на драматичні твори.
Збирав генерал етнографічний матеріал, опрацьовував фольклорні мелодії. Уклав Александров «Народний пісенник із найкращих українських пісень», «Український кишеньковий календар за 1887 рік».
Володимир Александров досконало знав польську, німецьку. Перекладав поезії Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Лермонтова, інших авторів. Витлумачивши німецький оригінал, написав знамениту пісню «Розбите серце» («Я бачив, як вітер березу зломив…»), яку Антон Рубінштейн поклав на музику. Його переклад із німецької поезії Людвига Рельштаба «Ти несись, мій спів з мольбою» став популярним романсом (цей переклад є і у Миколи Огарьова).
Ти несись, мій спів, з мольбою,
В небо відлітай.
І на тихую розмову
Вийди, мила в гай.
А в гаю гримить, стихає
Пісня солов’я,
Тож він милу викликає,
Молить, як і я.
На схилі літ Александров уклав історичну збірку «Гетьманщина» (колекція портретів гетьманів України від Б.Хмельницького до К.Розумовського з біографіями), підготував лібрето опери П. Щуровського «Богдан Хмельницький». 1886—92 випустив два альманахи «Складка».
17 квітня 1890 року написав самому собі таку епітафію:
«Владимир Степанович Александров. Доктор медицины.
Помер (рік, місяць і число)
З тієї ж самої причини,
З якої й всі ті помирають,
Що медицини овсі і не знають».
10 січня 1894 року у Харкові упокоївся 68-річний Володи́мир Степа́нович Александров, український поет, доктор медицини, генерал.
Сьогодні на могилі українця височить гранітна стела з написом: «Писатель Владимир Степанович Александров 1825—1894».
«Яке коріння – таке й насіння…», – кажуть недарма. Українською стежкою дідів-батьків пішли й діти. Дочка генерала Людмила Александрова народилася в м. Ізюм, випускниця Варшавської консерваторії. Одна з перших жінок-професійних композиторів царської Росії. Вона написала музику до двох романсів-шедеврів «Дивлюсь я на небо» (сл. М. Петренка, аранжування Якова Степового) та «Повій, вітре, на Вкраїну» (сл. С. Руданського). У 1872 році романс «Повій, вітре, на Вкраїну» дебютував на сцені в опереті Володимира Александрова «За Немань іду». Перший грамзапис української пісні «Повій, вітре, на Вкраїну» було зроблено на французькій фірмі звукозапису «Пате» полтавчанином Тимофієм Піддубним у 1910 р.
У часи розстріляної українізації до списку улюблених Сталіним пісень увійшла «Дивлюсь я на небо», але дозволялося виконувати тільки перші два куплети.
Людмила Володимирівна працювала вчителем у Харкові, нерідко приїздила до Бугаївки, де мала приятелів, які не корилися більшовикам, кілька разів піднімали повстання. Через це у 1937 р. непокірних чоловіків с. Бугаївки оголосили японськими шпигунами й розстріляли у харківському Лісопарку, де згодом розстріляли декілька тисяч польських офіцерів. Кажуть, що це стало причиною зникнення Людмили Александрової: зникли всі відомості про Александрову, фото, навіть дати життя. Її романси звучали по радіо, зі сцен, але їх називали народними піснями (тобто байстрючатами).
А ви кажете «царські генерали»…

http://uahistory.com/topics/famous_people/34

Метки: видатні українці, Володимир Александров
11:49 12.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Марія Примаченко— народна художниця, представниця "народного примітиву"

Примаченко Мария Авксентьевна

Українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва») та лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Народилася 12 січня 1909 року в селі Болотня на Київщині, в родині творчо обдарованих людей, де і провела все життя (померла 18 серпня 1997 року). Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Осентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих «головкатих» зображень. Мати, Параска Василівна,була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Оксентіївна вбиралася у сорочки,вишиті власноручно). Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний,характерний для українських майстринь орнамент.
Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом.
«Починалося все це так,— згадувала художниця.— Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.
Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960—1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г.Мєстечкін). 1936 року Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою — Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду.
В цей час вона почала виставлятися. Її виставки з великим успіхом проходили убагатьох країнах світу. За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Примаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.
У 1937 році на всесвітній виставці в Парижі Марія Приймаченко отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ... Але на деякий час їй довелося забути про творчість. Розпочалася війна і Марія Примаченко повернулася до рідного села, де пережила найстрашніші роки свого життя. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора. Однак важкі умови життя і злидні не зломили ії творчий дух.
У 1960 році художниця починає працювати над новим циклом – «Людям на радість»,до якого увійшли роботи «Сонях», «Синій вазон з квітами», «Голуб на калині», «Пава уквітах», «Лев». За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка.
Як зізнавалася Марія Приймаченко, у неї не було «професійних хитрощів». Вона малювалана звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовувала гуашта акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме ця фарба дає соковитий, декоративно виразний образ з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслювала контури зображення, а вже потім упевнено,вправно клала колір.
Вона була не тільки прекрасною художницею, але й талановитою поетесою. Її вдаліпідписи до картин у вигляді коротеньких примовок дуже легко запам’ятовуються.
Фантастичні звірі – це витвір геніальної уяви художниці. Таких звірів не існує уприроді. «Дикий чаплун» – від слова «чапати» – таку назву Приймаченко придумала одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості. Взагалі її «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві.
А незадовго до смерті вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля. Тому проблеми і біди багатьох чорнобильців вона знала дуже добре. Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
На 89 році життя видатна художниця померла. Та, на щастя, рід Приймаченків-митців продовжився. Її найкращим учнем був син – Федір. Пішли її шляхом і онуки – Петро та Іван. Сьогодні вони – молоді, талановиті художники,кожен – яскрава індивідуальність. Зростаючи поряд із такими майстрами, як їх бабуся та батько, вони перейняли все найкраще.
Творчості Примаченко в останні десятиліття присвячені статті, альбом, науково-популярні фільми, теле— і радіопередачі.
2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко.

http://uart.eu/cms/artists/prymachenko.html

Метки: Марія Примаченко, видатні українці
08:47 12.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Дивлюсь я на небо...": 7 фактів про Сергія Корольова. До річниці з дня народження

«Якщо Гагарін був обличчям радянської космічної потуги, то її мізками був Корольов», – ось що написало британське видання «Ґардіан» про видатного авіаконструктора. 12 січня — день народження Сергія Корольова: саме час дізнатися про нього ще більше.

«Дивлюсь я на небо...»: 7 фактів про Сергія Корольова

1. Сергій Павлович Корольов народився у Житомирі. У 1987 році тут відкрили музей космонавтики його імені. Дуже раджу відвідати це місце: там на вас чекає багато цікавих відкриттів!

«Дивлюсь я на небо...»: 7 фактів про Сергія Корольова

Музей космонавтики ім. С. П. Корольова у Житомирі

2. З юних років Сергій Корольов зрозумів, що авіація — його покликання. Тільки уяви: у 17 років він розробив повноцінний проект планера. А для цього прочитав купу книг, частину з яких опанував в оригіналі — німецькою мовою.

3. Саме завдяки науковому та організаторському таланту Корольова став можливим знаменитий політ у космос Юрія Гагаріна. Та це — далеко не єдина заслуга видатного вченого.

«Дивлюсь я на небо...»: 7 фактів про Сергія Корольова

Юрій Гагарін із Сергієм Корольовим

4. Завдяки праці Корольова у космосі побували перша тварина і перший екіпаж, а ще — відбувся перший радіозв'язок між двома пілотованими кораблями.

5. Саме Сергій Корольов створив перші радянські супутники. Йому належать і проекти ракет, що могли б доставляти експедиції на Місяць або планети Сонячної системи. Він також почав розробку корабля «Союз» для тривалого перебування космонавтів на орбіті.

«Дивлюсь я на небо...»: 7 фактів про Сергія Корольова

6. В Україні радянський вчений прожив 24 роки: народився у Житомирі, дитинство провів у Ніжині, потім жив у Києві та Одесі. Улюбленими українськими піснями Корольова були «Дивлюсь я на небо...» та «Реве та стогне Дніпр широкий» .

7. До речі, саме пісня «Дивлюсь я на небо...» стала одним зі стимулів, що привели Корольова до захоплення космосом. А український космонавт Павло Попович зробив своєму головному конструктору справді неземний подарунок: заспівав Корольову його улюблену пісню... із космосу!

http://pustunchik.ua/ua/online-school/inventions/7-faktov-pro-sergeya-koroleva

Метки: видатні українці, Сергій Корольов
09:19 11.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Михайлина Коцюбинська

Рух шістдесятників освятила безсмертним іменем і прізвищем класика світової літератури Михайлина Коцюбинська.
На Різдво 7 січня 2011 р. перестало битися її серце.
Семимісячною прийшла у світ дівчинка, яку назвали іменем дядька – Михайлина (Міля). Було то напередодні Св. Миколая, 18 грудня 1931 року, перед «великим голодомором» і «великим терором» у тій кімнаті, у Вінниці, де народився Михайло Коцюбинський і де зараз музей. Її батько – Хома – молодший брат Михайла Коцюбинського. Мати – Катерина Бедризова, кримська вірменка, закінчила Вищі Бестужівські курси, училася у Тичини та Михайла Коцюбинського. Вони познайомилися із Хомою у Києві, у дитячому будинку, де були педагогами. У 1929 р. Бедризову-Коцюбинську звинуватили в українському націоналізмі, і лише вірменське походження врятувало її від включення до кримінальної справи на членів Спілки Визволення України (СВУ).
Міля Коцюбинська зростала на колінах Тичини, Рильського, Сосюри, добірної інтелігенції. У 1935 р. родина переїхала до Чернігова, де батько створив музей Михайла Коцюбинського і керував ним. У 1941 р. сім’я евакуювалася до Уфи. Михася (уже не Міля) закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка (1949–1954) за фахом «українська мова і література», аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію «Поетика Шевченка і український романтизм» (1958). Досліджувала мову художніх творів, поетику Т. Шевченка, художню індивідуальність М.Коцюбинського, специфіку образного мислення і його еволюцію в українській літературі. Перекладала з французької та англійської.
4 вересня 1965 року у київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська сміливо встала – і відтоді залишилася серед українців символом прямостояння. Так завдяки Михасі відбулася легітимізація дисидентського руху в очах народу: ім’я класика світової літератури зробило його морально й національно виправданим. Усіма шанована, всім відома людина слова, людина принципів, в університеті на дошці пошани – портрет Михайлини Коцюбинської. І все наче лізень злизав: її буденність стала нестерпною – допити, «промивки мізків», звільнення з Інституту літератури, виключення з КПРС, неможливість влаштуватися на нову роботу…
А раптом постало питання перебування в партії. Начальство вдалося до послуг «партійних шісток». Колеги зуділи:
– Ти ж не для тієї компанії…
– А для якої ж я?
– Вони йдуть на боротьбу. А ти ж естетка, ти навіть слів не знаєш крутих…
– Знаю, – сказала Михайлина тихо.
– Ану скажи мені прямо…
– «Блядь!» – сказала Михайлина, і – добродіїв лизень злизав.

У 1966 році на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії: «…Один з присутніх запитав: “Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?” На це я, не довго думаючи, відповіла: “Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток».
«Контора глибокого буріння» (КГБ) зайнялася віртуозним отруєнням її життя. Її умовляли, залякували, шантажували. А їй 37 років і на руках усиновлена Тетянка. (Якось Михася прийшла до дитячого будинку, там до неї підбігла маленька дівчинка: «Мамо!». Коцюбинська після цього вдочерила Тетянку і прожила з нею все життя). Обіцяли путівку на білі ведмеді, а Тетянці – дитячий будинок…
У 1968 р. звільнена з роботи, був наказ жодного слова Коцюбинської не друкувати. Добре, що завдяки сприянню з Канади удалося влаштувати Михайлину коректором видавництва «Вища школа» (1969 — 1987). І як би там не було, а Михайлина Коцюбинська не боялася підтримувати політв’язнів, надсилати їм листи та посилки, спілкуватися з тими, від кого всі відсахнулися. Уміла посміхнутися, щиро по-дитячому засміятися і сказати слівце…
Багатолітньому в’язню радянських концтаборів Борису Антоненку-Давидовичу було 83 роки, він мав п’яти кімнатну квартиру на вул. Горького, де знаходили притулок «гнані та голодні» дисиденти. Довгий час Коцюбинська доглядала овдовілого письменника, нарешті він умовив жінку взяти шлюб і перебратися до нього. Та у 1983 р. органи КГБ фактично заборонили одруження, визнали його божевільним і віддали під опіку родичці.
Півтора роки Михайлині було тяжко після складної травми, біль не давав рухатися, тримати ручку, навіть думати, але допомагали знання та золоті руки професора Леоніда Кукурудзи з Інституту ортопедії.
Останні роки життя Коцюбинської пов’язані з творчістю Стуса. У 1991 році вона упорядкувала першу видану в Україні збірку поезій Василя Стуса «Дорога болю». Автор численних публікацій про нього, керівник творчого колективу багатотомного наукового видання творів Василя Стуса, навіть відійшла у день народження Василя Стуса.

http://uahistory.com/topics/famous_people/7009

Метки: видатні українці, Михайлина Коцюбинська
16:48 09.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Йосип Тимченко

9 січня 1894 р. на IX з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії у Москві Й. Тимченко за допомогою свого апарату демонстрував зображення на екрані. Учасники з’їзду схвально сприйняли апарат Тимченка й висловили подяку винахіднику, але ніхто не подумав апарат запатентувати.
Ти́мченко Йо́сип Андрійович народився 15 квітня 1852 р. у с. Окіп на Харківщині. Селянин-кріпак закінчив церковно-приходську школу. 14-літнього Йосипа татусь відвіз в науку до Олександра Едельберга у механічні майстерні Харківського університету. Там хлопчина пропрацював сім років і заслужив репутацію справжнього майстра точної механіки.
А потім Йосип-слобожанець став одеситом: працював у Товаристві Пароплавства та Торгівлі, згодом очолив майстерню Одеського університету. Власним коштом збудував майстерню в приміщенні на Преображенській, 24, де мешкав із сім’єю. Автор автоматичних метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені золотими та срібними медалями на світових виставках, брав участь у створенні першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга.
Влітку 1893 р. (за два роки до відкриття братів Люм’єрів) — разом з фізиком М. Любимовим розробив скачковий механізм «слимак», який було використано для удосконалення стробоскопу. У листопаді 1893 р. в одеському готелі «Франція» (на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулку) відбулася публічна демонстрація фільмів, знятих «кінескопом» на Одеському іподромі: «Вершник» і «Метальник списа».
9 січня 1894 р. на IX з’їзді дослідників природи та лікарів Російської імперії у Москві Й. Тимченко за допомогою свого апарату демонстрував зображення на екрані. Учасники з’їзду схвально сприйняли апарат Тимченка й висловили подяку винахіднику, але ніхто не подумав апарат запатентувати. «Кінескоп» Й.Тимченка досі зберігається в запасниках Політехнічного музею в Москві. Йосип Андрійович був настільки захопленим своїми справами в майстерні Одеського університету, що мало звертав уваги на «другорядний» винахід. Він розробляв устаткування для лабораторій, обсерваторії університету, сконструював автоматичну телефонну станцію, хірургічні інструменти для операцій на очах.
40 років роботи в університеті – і злидні в кінці життя. Колишній кріпак звернувся до радянського уряду з проханням повернути йому власний дім і майстерню, та робітничо-селянська влада відмовила «буржуєві».
20 травня 1924 р. у бідності упокоївся 72-річний український механік-винахідник, першовідкривач кіно Ти́мченко Йо́сип Андрійович.
Юрій Чернявський на основі документальних матеріалів написав сценарій кінострічки “Стук входящего”, де змалював українського патріота Йосипа Тимченка.


http://uahistory.com/topics/famous_people/6999

Метки: видатні українці, Йосип Тимченко
15:42 08.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Рубай их, хлопцы!" Немного истории. Как надо бороться с врагом.

Осенью 1919 года Нестор Махно разгромил 1–ю Туземную конную дивизию деникинского генерала Ривишина. Абреков здесь резали с невиданной яростью. Причины бешеной украинской люти были веские.

К белому движению здесь относятся по–разному. Чуть ли не половину личного состава офицерских частей Деникина и Врангеля составляли уроженцы (пользуясь москальской терминологией) "Малороссии", и потому для многих белые — свои. Они никогда не роняли чести в бою.

Иное дело Дикая дивизия. Главнокомандующий вооруженными силами Юга России Антон Иванович Деникин отправил ее ликвидировать "бандитов" Махно. В преддверии большого наступления на Москву главком перебросил на юг ряд ударных частей, чтобы навсегда покончить с "наглыми хохлами" в собственном тылу.

В состав группы вошло несколько офицерских полков, сводные казачьи части и 1–я Туземная дивизия, укомплектованная чеченцами и ингушами. Дивизия была наследницей царской, широко разрекламированной Дикой дивизии, которая якобы отличалась повышенной боеспособностью. Откуда взялся этот миф, непонятно до сих пор.

Итак, на расправу с украинскими степняками отправились «лучшие воины мира» − вайнахи.

К октябрю 1919 года армия Нестора Махно отступала под натиском офицерских и казачьих частей. Туземная конница находилась во втором эшелоне, занимаясь грабежами м насилием.

По воспоминаниям очевидцев, даже латышские стрелки не были столь жестоки. Свидетельствует офицер Туземной дивизии Де Витт: "Удельный вес чеченца как воина невелик; по натуре он — разбойник–абрек, и притом не из смелых: жертву себе всегда намечает слабую и в случае победы над ней становится жесток до садизма".

У села Перегоновка ударная офицерско–казачья группа в 20 тыс. штыков и 10 тыс. сабель была буквально уничтожена.

Исход сраженя решила махновская конница под командованием инспектора кавалерии Дорожа. Последнюю решающую атаку повел сам Нестор Иванович. Лаву кавалерии поддержал беспощадный пулемётный полк Кожина — около сотни тачанок, сведённые в один кулак.

Уникальное изобретение батьки Махно, в манёвренных боях его тачанки буквально топили противника в потоке раскаленного свинца. Бывали случаи, когда хлопцы «выкашивали» целые полки. Любопытно, что лучшие тачанки реквизировали у немцев–колонистов. С отличными рессорами, легкие и одновременно прочные, эти повозки были своего рода "мерсами" таврических степей.

Ночная битва под Перегоновкой считается самой кровавой и тяжелой за все годы махновщины. 51–й Литовский офицерский полк полностью изрублен. 1–й и 2–й Лабинские пластунские полки сдались. Каре из 1–го Симферопольского, 2–го Феодосийского и Керчь–Еникальского офицерских полков оказало ожесточённое сопротивление, но повстанцы ударили с тыла, и строй распался. Гнали офицеров 25 верст, покрывая поля изрубленными телами, топили в реке. 6 тысяч деникинцев были убиты, еще столько же попали в плен.

Казалось бы — настало время показать себя Туземной конной дивизии! Однако грабить и насиловать крестьянок гораздо легче, чем воевать с чубатыми запорожцами…

В первом же бою у роковой Перегоновки "непобедимые горцы" потеряли треть нукеров. "Салоеды", которым сам Аллах велел быть рабами джигитов — неоднократно сходились в рукопашную, а под занавес боя буквально расстреляли несколько туземных эскадронов из пулемётных тачанок.

Махновцы умели наступать в сомкнутом конном строю и недаром прослыли "рубаками". Красный комбриг А. Рыбаков вспоминал, как запросто, "одним ударом разрубывалась голова, шея и полтуловища, или полголовы скашивалось так точно, будто резали арбуз".

Настроение дополнит еще одна цитата из мемуаров де Витте: "Раны у чеченцев были в большинстве смертельные. Я сам видел разрубленные черепа, видел отрубленную начисто руку, плечо, разрубленное до 3−4–го ребра, и проч. — так могли рубить только хорошо обученные кавалерийские солдаты или казаки".

Дикую дивизию погнали по днепровским берегам, как перепуганное стадо. Страшные для мирного и безоружного населения, лихие кавказцы раз за разом терпели унизительные поражения от Махно, неся при этом совершенно чудовищные потери.

Махновцы питали по отношению к горцам лютую ненависть. Пленный белый офицер мог рассчитывать на быструю смерть, солдат вообще выпускали на волю. Горцам–насильникам это не грозило. Пуля в таких случаях казалась редким счастьем.

В бою под Александровском (нынешнее Запорожье) полк Кожина буквально расстрелял два полка «туземцев», вырезав остальных в сабельной атаке. Потери повстанцев составили 40 человек, потери джигитов больше — 1200 всадников.

Окончательно Дикая дивизия была добита 11 ноября в ночном бою под Екатеринославом. Сейчас это Днепр. Горцев уничтожили в кавалерийской рубке, многие бежали и утонули в Днепре.

700 человек попали в плен. Утром их обливали керосином и сжигали, либо медленно рубили шашками на мелкие куски…

Участник махновского движения Герасименко писал: «Больше всего досталось кавказским частям − чеченцам и другим. Их за месяц погибло несколько тысяч. В конце ноября массы чеченцев категорически заявили, что не желают больше воевать с Махно, самовольно бросили посты и поехали к себе на Кавказ. Так начался общий распад деникинской армии».

После махновского разгрома генералу Ривишину удалось сформировать новую Дикую дивизию. Но это были люди, окончательно сломленные потерями и бегством. Какая–либо дисциплина пала окончательно. Остался один примитивный грабёж.

Дивизию перебросили в Крым, и называлась по–разному: то Чеченской конной, то Крымско–туземной бригадой… Суть была одна. Вот что пишет генерал Слащёв–Крымский: «Великолепные грабители в тылу, эти горцы налёт красных в начале февраля на Тюп–Джанкой великолепно проспали, а потом столь же великолепно разбежались, бросив все орудия. Красных было так мало, что двинутая мною контратака их даже не застала»

Генерал Слащев заслуженно считался одним из лучших полководцев белого движения. Крымская операция покрыла его славой. Но даже он не раз говорил: "Моя мечта — стать вторым Махно. Вот противник, с которым не стыдно драться".

Тогда Нестор Иванович был союзником большевиков. К Джанкою прорвался "блуждающий" полк махновцев. Украинский выговор напавших моментально восстановил в мозгах горных «мачо» жуткие картины боёв осени 1919 –го — и они тут же дали деру.

При Союзе местные исследователи Гражданской войны старательно обходили тему жесточайшего разгрома 1–й Туземной дивизии в степях Юга Украины. Слишком не вписывалась она в трафарет "дружбы советских народов".

https://ukraine.dirty.ru/rubai-ikh-khloptsy-1278226/

Метки: видатні українці, Нестор Махно
16:20 07.01.2017
UaModna

На гамірному, спекотному пероні людно і голосно. Щоразу, коли рушає черговий потяг, ґвалтом вибухає «Прощання слов’янки” – так, наче кожен потяг рушає на фронт, кудись так у 1914-й рік…

Раптом крізь гамір, і гул, і важке гудіння рейок, що вгинаються під вагою велетенського поїзда, пробивається жіночий голос. Низький, злегка хрипкуватий, він чутний, здається, скрізь, хоча лунає зовсім тихо:

Коли потяг у даль загуркоче,

Пригадаються знову мені

Дзвін гітари у місячні ночі,

Поцілунки й жоржини сумні…

Я йду на цей голос, наче прив’язана, й бачу на лавці, там, де ларьок із пивом, дівчину чи молоду жінку, і хлопця, здається, добряче за неї молодшого. Дівчина перебирає струни гітари, її чорні довгі кучері раз-по-раз падають на обличчя, і вона стріпує головою, від чого волосся злітає, мов чудернацький птах. Вона співає собі, не шукаючи слухацтва і не звертаючи уваги на хлопця, котрий недбало привалився до її плеча і дрімає чи мріє із заплющеними очима.

Вона співає у ритмі вальса, на три чверті, й гітара чітко і слухняно відгукується: «Пам-па-па, Пам-па-па, Пам-па-па»…

Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...

Луганськ, залізничний вокзал, рік 1976-й

Років так за п’ять потому: гомоніли про щось в обласній Спілці письменників Микита Антонович Чернявський – наш із Низовим літературний батько, сам Іван Низовий і я. І раптом у дверях постав чоловік. Високий, смаглявий, кароокий, він приязно усміхнувся і проказав: «Здрастуйте, я Сосюра». То був син великого поета, Володимир Володимирович, але моє потрясіння було безмірним.

Невдовзі перед тим Микита Антонович дав мені почитати журнал «Дніпро» від 1972р., де був опублікований роман Сосюри «Третя Рота» — як потім виявилося, лише 26 із 60 розділів, і то піддані драконівській цензурі, але мені було достатньо, щоб уперто шукати цілий текст, який знайшла-таки, задовго до того, як у 1988р. роман був опублікований повністю.

А вже через багато років, коли я мешкала в Києві й працювала в Русі, мені випало щастя чути, як мій великий Учитель — Вячеслав Чорновіл — дзвінким од хвилювання голосом читав напам’ять (наводжу лише частину тексту, — О.Б.):

Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…


Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні…


Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других…


Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу…
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, ма
мо,
Щоб ти щасливою була.

Це був пролог до поеми Володимира Сосюри «Мазепа».

Мені досі видається, що був такий час, коли в Попасній, Лисичанську, Верхньому (це й є Третя Рота) на Переїзній майже не було людей, які б не знали бодай рядка з Сосюриних віршів. Моя близька подруга Наталка мешкала в Лисичанську, і не раз мені доводилося чути вечорами, як десь співають на слова Сосюри – «Так ніхто не кохав…», “Васильки у полі…» і, звичайно – «Коли потяг у даль загуркоче…»

«Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула: «Чорт!» — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю», — так починається Сосюрина «Третя Рота».

В селищі Третя Рота (нині Верхнє, у межах Лисичаснька) пройшли дитинство та юність Володимира Сосюри. У його родоводі вибагливо переплелося французьке, українське, угорське, сербське, єврейське, російське ще й карачаївське коріння. Предок – Густав Соссюр , солдат наполеонівської армії, прийшов до Росії 1812 року та так і залишився. Так,принаймні, стверджував сам Сосюра. Доскіпливі ж дослідники говорять геть протилежне: мовляв, ці розповіді про етнічну розмаїтість поетового походження — не більше, ніж романтичні фантазії, чи навіть містифікація. Насправді, мовляв, Володимир Миколайович – питомий українець з усіх боків і нащадок кубанських козаків, де Сосюрів – ціла станиця, та лисичанських шахтарів.

Бідували Сосюри страшенно. «Ми жили в напіврозваленій мазанці з тарантулами, в покинутому саду поміщика біля таємничих пустельних та страхітливих сараїв. Ми були вже дуже бідні. Батько продав наділ землі, що мав, куркулеві Андрону за 250 карбованців, хоч наділ коштував 1100 карбованців — п'ять десятин. Андрон платив нам золотими п'ятірками дуже рідко, поки не виплатив борг» …

З відчаю Володьчина мама повела його, 11-річного, на Донецький содовий завод, аби взяли бодай на якусь роботу. Так дитина опинилася в бондарні, де платили по п’ятаку щодня. Хлопчик працював і чорноробом, і телефоністом. У 1911-18р.р тут-таки, в Третій Роті, навчався у двокласному міністерському училищі, затим – у трикласному сільськогосподарському училищі на станції Яма, був учнем у маркшейдерському бюро на Донсоді. По закінченні початкової школи вчився на слюсаря в ремісничому училищі, але не довчився – фах не припав до душі.

Під час Української революції Володимир Сосюра воював у гайдамаках, у армії УНР – навіть був ройовим у сотні Зубка-Мокієвського, подейкують, що в підрозділі особистої охорони Симона Петлюри. Наприкінці листопада юнацька сотня, в якій служив Сосюра, потрапила в білогвардійський полон. У полоні захворів на тиф, ледве вижив, на лікування юнаків вивезли до Одеси, де Володимир і залишився, коли місто захопили червоні. Довелося повоювати і в червоних. По війні навчався у Комуністичному університеті в Харкові, на робітфаку в Харківському інституті народної освіти. Брав активну участь у роботі літературних організацій «Гарт», «Плуг», ВАПЛІТЕ.

Перші вірші, за свідченням самого поета, написані у тій-таки Третій Роті, 1914 року – російською мовою. Так само російською була 1917р. надрукована в газеті «Голос рабочего» добірка Сосюри з 28 віршів. Перша, як тривалий час вважалося, поетична збірка – «Поезії» — вийшла друком 1921р. Однак сам Сосюра писав, що першу книжку поезій під назвою «Пісні крові…» було видано 1918р., правда, поки що жодного примірника цієї книжки не знайдено.

1922 року Володимир Сосюра опублікував поему «Червона зима» — і прокинувся славетним поетом. Ця невелика поема досі вважається найвизначнішим лірико-епічним твором про Громадянську війну. Одним із віршів, найвідоміших і найулюбленіших у моєму рідному Луганському краю, є якраз заспів до цієї поеми:

Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу,

Музика у садку та потяг в сім годин,

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту,

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

Напевне, він того часу щиро вірив у більшовицьку ідею. Та водночас – глибоко і болюче любив Україну. Не дарма ж бо в поемі «Два Володьки» (1930р.) згодом напише:

Рвали душу мою
два Володьки в бою.
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою —
комунар
і
націоналіст…

1931р. Сосюра підготував і видав поетичну збірку «Серце», і вона одразу була заборонена. Чимало віршів 1930-31р.р. – також. Поет потрапив під приціл чекістів. Зрештою, «органи» ніколи не випускали його зі свого поля зору  — через петлюрівське минуле. Але для мисливців за ворогами народу було, крім того, цілком очевидним, що як би не намагався поет поєднати у своїх душі й біографії комуністичне й національне – раз-по-раз уперто перемагав Володька-націоналіст.

Голодомор 1932-33р.р., перед тим – початок червоного терору проти української інтелігенції, самогубства друзів – М.Хвильового, М.Скрипника суттєво похитнули віру «Володьки-комунара» в комуністичну ідею та її носіїв, що вони, носії, та їхні посіпаки розцінили винятково як прояв безумства.

1934 року великого українського лірика «запакували» на Сабурову дачу, тобто, до психушки. Без жодного діагнозу, шляхом обману. Через тиждень Сосюра втік – подолав паркан, якимись закапелками доблукав додому, зачинився у квартирі, дістав пістолет і чітко сформулював вимогу: давайте медичну комісію. Комісія прибула, обстежила, психічних розладів не виявила, натомість виявила тяжкий нервовий зрив, і поет опинився у Підмосков’ї, в пансіонаті для людей з нервовими виснаженнями.

Як свого часу з психлікарні, Сосюра втік зі «щасливого радянського сьогодення» в інтимну лірику. 1932—1940р.р. виходять друком ліричні збірки «Червоні троянди», «Нові поезії», «Люблю», «Журавлі прилетіли», якими він укотре доводить: в України є неперевершений співець Кохання.

Затим почалася війна. 1941 р. Володимир Сосюра опинився в евакуації, в Уфі. Затим працював в Українському радіокомітеті в Москві, у редакції фронтової газети «За честь Батьківщини», видав збірки «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942).

1944 року сталася чергова перемога «Володьки-націоналіста» — був написаний і опублікований геніальний вірш «Любіть Україну». Якийся час вірш лишався поза увагою компетентних органів. Ба навіть 1948 року Сосюра отримав найвищу на ті часи нагороду – став лауреатом Сталінської премії. Однак небавом «контора» розчовпала суть: 1951р. «вистрілила» стаття в газеті «Правда», де Сосюру обвинувачено у «буржуазному націоналізмі» саме за вірш «Любіть Україну». Водночас, що свідчить про цькування організоване і санкціоноване –у журналі «Вітчизна» з’являється підла стаття П.Моргаєнка і В.Речмедіна «Вірші, які не служать народу», на ту саму тему.

Великого українського поета Володимира Сосюру поставили на коліна: примусили публічно – у пресі – каятися в страшному злочині – любові до України. Не раз і не двічі. Однак примусили не для того, щоб «прийняти каяття» – але щоб глумитись і знущатись, а іншим щоб «не повадно було». Із партії виключили. Видавництва і видання не друкували. Натомість газети рясніли опусами писунів-донощиків про Сосюрине «петлюрівське» минуле, внаслідок якого, не інакше, він став писати винятково українською; про хоч і не друковані, але ж написані й десь у шухляді сховані ! – поеми «Мазепа» і «Махно»…

Його цькували оскаженіло і з садистським задоволенням. Він почав втрачати відчуття реальності, ходив і ходив колами пекла, страшно пив, намагався довести свою «радянськість» на кожному кроці, навіть зупиняв перехожих просто серед вулиці. Сосюру добивали. Він написав листа Сталіну – крик про порятунок. І щось «клацнуло»: Сталін дав відбій, резолюція була: «Восстановить в партии, лечить».

А тим часом дружину Марію засудили на п’ять років таборів.

Як він жив і вижив? Писав, і писав, і писав. 1949-го виходить друком збірка «Зелений світ». Згодом — «Солов'їні далі» (1956), «Твори у трьох томах» (1957-58р.р.), «Так ніхто не кохав» (1960).

З давалося, душа втратила крила. Здавалося, ніжний, вразливий поет – лише оболонка, все інше – суцільний біль. І тоді на допомогу прийшов «Володька-націоналіст»: у 1958-60р.р. Володимир Сосюра завершує поему «Мазепа», що її почав писати ще в 1929р.(опублікована лише 1988р.) В 1960р. пише поему «Розстріляне безсмертя» (також опублікована в 1988-му). Твори починають «ходити» в Самвидаві.

«Володька-націоналіст» вижив і зберіг свою бентежну любов до України. Велике серце великого поета Володимира Сосюри не витримало.

1958р. – перший інфаркт.

8 січня 1965р. – другий, останній…

Коли мені тужно за моєю загарбаною ворогом Луганщиною (тужно буває часто, я про те, коли так тужно, що хоч кричи), я беру до рук «Третю Роту». І мій рідний поет Володимир Сосюра тихо промовляє:

«А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами!.. Твої пісні, й гармоні, й парубків... Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний! Моє дихання й очі снять тобою... Твій синій вітер і золоті вечірні верби, твої місячні ночі у дзвоні солов'їв і поцілунків, з довгими тінями яворів... Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!»…

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

14:05 07.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Степан Руданський

6 січня 1834 р., у с.Хомутинці, Вінниччина, народився поет, професійний лікар Степан Руданський.
Руданський дуже гарно співав стародавнім наспівом і любив українські пісні, особливо давні. Одна з його пісень – це доля поета, історія його кохання до Марії Княгницької.
Степан і Марія познайомилися в Кам’янці-Подільському, де Степан, навчаючись у Подільській духовній семінарії, жив деякий час на квартирі Маріїної матері – вдови. Степан Руданський та його друг Іван Квартирович закохалися в красуню, обидва хотіли одружитися. Руданський, їдучи до Петербурга, заручився згодою Марії на одруження. Та не так склалося, як гадалося. Батько Степана не дав свого благословення, бо дівчина небагата, розмовляла мужицькою мовою. Руданський поступив до медико-хірургічної академії, відмовився від ситого попівського життя, тому мати Марії заборонила дочці й думати про хлопця. Із північного Петербурга Степан звертався до коханої «Повій, вітре, на Вкраїну».


«Не за Степана, так за Івана». Так Марія стала дружиною Івана Квартировича.
Ти не моя! І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..
Проживши з Іваном 12 років, 1867 р. Марія померла, їй не було й тридцяти, коли вона покинула цей світ. Того ж року померло троє їх діток. Одна з доньок Квартировичів вийшла заміж за священика Віталія Широцького, а син від цього шлюбу – Кость Широцький (онук Івана Квартировича та Марії Княгницької) – прославився як видатний український історик мистецтва, автор відомого путівника по Києву.
Батько Степана відмовився допомагати непокірному синові: голод, холод, навчання, підробітки, віршування (15-17 поезій щодня) – підірвали здоров’я, Руданський захворів на туберкульоз легенів. «І я знов живий світ оглядую, смерті першої не пригадую…»
Він попросився на роботу в Крим. З листопада 1861 року Степан Руданський у Ялті. Тоді там було будинки, населення — 1112 жителів. Містечко було дорогим, тому Руданського переслідували злидні. Жив і одягався завжди просто. Як згадували сучасники, був поет високого зросту, широкоплечий, ходив трохи горблячись, на вигляд поважний, а карі очі світилися добротою. Фінансове полегшення настало через три роки, коли Степан Руданський влаштувався ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків (Алупка, Массандра, Ялта, Ай-Даниль) князя С.М Воронцова. В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту, частину власної землі він подарував місту під фонтан. Рятуючись від самоти, зійшовся з багатодітною вдовою Явдохою Широкою.
Він мав найкращу медичну освіту на півострові, знав більше десяти мов: став першим ветеринарним лікарем, відкрив першу стаціонарну лікарню, першу медичну бібліотеку в Криму (Ялта, 1865 р.); брав уроки малювання у Івана Айвазовського, лікував М. Щепкіна, цікавився археологічними знахідками.
39-річний лікар захворів на холеру під час епідемії. 3 травня 1873 р. у Ялті на руках брата Григорія зі словами: «Україно моя мила…» згас автор пісні «Повій, вітре, на Вкраїну», лікар Степан Руданський. Спочив поет високо над морем на Масандрівському цвинтарі. На надгробному камені викарбували: «Малорусскій поет».
І тільки через сім років Олена Пчілка видала «Співомовки Степана Руданського». 33 вірші Руданського стали піснями: «Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор».

http://uahistory.com/topics/famous_people/6979

Метки: видатні українці, Степан Руданський
20:57 05.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Б’ю чолом! Микола Сом. Вдячні слова поетові до дня народження

vasylsymonenko.in.ua

На Луганщині у 80-ї роки одним із найбільших літературних свят були Сосюринські читання. Письменники з усієї України збирались у обласному центрі, відбувалася велика зустріч із читацьким загалом у драмтеатрі чи бібліотеці ім. Горького. Увечері – грандіозні, з розмахом, посиденьки за участі обкомівського начальства й цілої купи непомітних, але вельми уважних товаришочків. А наступного дня красне письменство роз’їжджалося у міста й містечка області, де все відбувалося тим же порядком, але менш помпезно.

Здається, у 1980 році в складі київської делегації, разом із Є.Доломаном, В.Лагодою, Б.Степанюком і ще кількома авторами, на Сосюринські читання приїхав Микола Сом. Він був неймовірно красивий – із буйною чуприною, яскраво-блакитними очима, теплим голосом, із неповторним гумором. Чимало місцевих поеток і читачок, молодих і не дуже, просто таки їли Сома очима. Але він був з усіма однаково милий, гречний – і тільки. Микола любив Ніну. Він говорив про дружину постійно, ніжно, захоплено і так, як говорять про найближчого друга.

…Минають літа за літами,
Ми слухаєм спів солов’я,
Любов не старіє, і ми не старіємо,
Вірна дружино моя.
Цілуються хвилі на морі,
Колишуться мрійно гаї,
Навіки у душу мою задивилися
Очі тво
ї…

Ще мені випало щастя слухати оповіді Сома про його близького друга Василя Симоненка і навіть уривки з книги, яку він мріяв написати й видати (згодом таки видав).

Микола Данилович дав мені рекомендацію до Спілки письменників України (тоді ще не Національної, як зараз, а просто – Спілки). Коли за мене взялася гебня з усіма наслідками — повернули документи з СПУ, розсипали рукопис — він ходив по якихось інстанціях, намагався мене захищати, ходив безнадійно і це розумів, але відчував відповідальність за людину, яку рекомендував до Спілки.

Микола Сом народився 5 січня 1935 року в с.Требухів Броварського району на Київщині, в родині сільського коваля. Крім Миколи, народилося ще восьмеро сестер і двоє братів, із яких вижило шестеро. Родина тяжко бідувала.

У 1946р. від тяжких поранень, отриманих на фронті, та сухот помер батько, а через рік залишила цей світ і мама. Дітей піднімала найстарша сестра Софія, якій і самій тоді було трохи за двадцять. Малеча допомагала сестрі, як могла:Миколка пас корови, працював у колгоспі – «на ланці», бавив маленьку Надійку.

У школі вчився охоче, дуже любив читати – по книжки не раз ходив пішки до Броварської бібліотеки. А ще Миколку вабило і кликало море, навіть вирішив уже було вступати до морського військового училища, та директор Требухівської сільської школи відрадив, уже тоді розгледівши у хлопця неабиякий літературний талант.

1952 року юнак вступив до Київського державного університету ім. Т.Шевченка, на журналістське відділення філологічного факультету. В університеті познайомився і здружився на все життя з Василем Симоненком. В університеті ж таки зустрів своє велике кохання – студентку Ніну Голоненко, у 1959р. молоді люди побралися, за рік народилася донька Оксана.

Микола відвідував університетську літературну студію, куди запрошували П.Тичину і В.Сосюру, М.Рильского та М.Стельмаха, інших відомих письменників. Також брав участь у роботі літстудії при видавництві «Молодь», яку очолював поет Дмитро Білоус.

По завершенні навчання рік працював у газеті «Нафтовик Борислава», згодом – у журналі «Зміна», газетах «Друг читача», «Вечірній Київ», редактором видавництва «Музична Україна», завідував відділом пропаганди Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Тараса Шевченка.

Перші вірші Миколи Сома друкувалися в районній газеті. Перша поетична збірка — «Йду на побачення» — вийшла друком у 1957 році. Загалом же авторству М.Сома належать близько двадцяти поетичних збірок, єдина книга про Василя Симоненка – «З матір’ю на самоті” (2005р.), науково-популярне видання про життя і творчість видатного українського композитора – «Платон Майборода: милий спомин на серці собі пов'яжи».

Книга «Присвяти і послання» була визнана найкращою поетичною збіркою 1983 року, а її автор став лауреатом літературної премії імені Володимира Сосюри.

За два роки з’явилася унікальна збірка поезій – «Хроніка воєнного дитинства», зі сторінок якої постає війна, побачена дитячими очима. Цю збірку Спілка письменників висунула на здобуття премії імені Тараса Шевченка. Одначе компартійні бонзи наклали вето – мовляв, поет безпартійний, та ще й якийся «занадто український», до того ж товаришує «не з тими» — Симоненком, Вінграновським, Драчем…

Микола Сом був неабияким експериментатором. Ось як писав про Сомові «епітафії» літературознавець Юрій Ковалів у «Літературознавчій енциклопедії»: «Цікавий різновид цього жанру, поєднаний з пародією, розвинув М. Сом у своїй збірці «Сто епітафій», переадресовуючи її дошкульні тексти живим…»

А це вже – про «придибенції»:«Придибенція — гумористичний жанр, невеликий за обсягом твір, в основу якого покладено реальну подію,курйозний випадок із суспільного чи літературного життя, анекдот, жарт; запроваджений М. Сомом».

Просто-таки величезне місце у великому Сомовому серці посідала Пісня. Так написав він колись про українську пісню:

Ти вся в мені — від сонечка до грому,

Від крику «ой!» до ніжного «люблю»,

До тебе я вертаюсь, як додому,

Коли забуду щось чи загублю.

Живи в мені! Ти спів святий Тараса,

Ти Гонти клич, Нечаєві мечі.

Пройдешніх днів, прийдешніх днів окраса,

Живи в мені при сонці і свічі.

На ясні зорі і на тихі води

Виводь мене, учителько моя.

Твій кожний заспів — заклик до свободи,

А кожний приспів — серце солов’я…

На слова М.Сома композитори П.Майборода, О.Сандлер, В.Верменич, інші не менш відомі автори музики створили понад сто пісень. Вони, ці пісні – ніжні й світлі, вони линуть невимушено й одразу запам’ятовуються. «Вишиванка», «В парі линуть голуби» , «Квіти говорять», «Польова царівна», «Подаруй мені зорю» нерідко сприймаються як народні, вони стали улюбленими для багатьох українців. Моя улюблена – оця:

Пливе Дніпро до моря синього,

Моя душа до моря поспіша.

Пливе Дніпро до моря синього,
Пливуть сади, немов ростуть з води…

Прості, легкі слова – і стільки в них любові до рідного краю, що душа тріпоче, ніби квітуча вишнева гілка на весняному вітерці…

Відома всім з дитинства колискова «Рученьки-ніженьки» на слова Миколи Сома протягом 24 років лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» та увійшла до Книги рекордів Гіннеса.

Варто сказати, що великим покликанням і великою любов’ю Миколи Даниловича, крім літератури, було вчителювання. Впродовж десяти років – із 1990р. — викладав за власною програмою українську мову та літературу, поетику, журналістику та риторику в Требухівській середній школі, у київських школах № 283 та №298. Згодом, на запрошення районного управління освіти, вів ці уроки у школах усього Броварського району.

Питають знов, чого се я мовчу

Чом не кричу, коли кричить каміння?

Що я скажу своєму читачу?

Мій дорогий! Та я ж дітей учу

Складать слова — найвищого уміння…

Учитель від Бога, Микола Сом єдиний із київських поетів мав звання «Відмінник освіти України».

Миколи Даниловича Сома не стало 27 березня 2013 року.

У вересні 2016р. в Требухові було відкрито пам’ятник Миколі Сому. Виготовлено і встановлено його за підтримки Фонду Миколи Томенка «Рідна країна». Автори – відомі скульптори О.Сидорук та Б.Крилов.

Микола Сом залишається у вдячній пам’яті дуже багатьох людей, адже він любив і вмів спілкуватися, охоче дарував свої книжки (маю також подарунок – збірку «Б’ю чолом!» 1978р. Він часто підписував листи і книги так: «Б’ю чолом! Микола Сом»).

Він залишається у своїх поезіях і піснях – неймовірно красивий і неповторно ліричний. Він залишив нам «Телеграму із сільради», «Лист чорноокій мурашці», «Сомову вулицю» й багато — багато віршів, де ніжність і тонкий гумор зненацька сплітаються з тугою-печаллю. Він залишив (це ще одни мій улюблений твір) «Серце, пробите стрілою»:

Смішить моїх друзів наколка моя...
Людиною ставши старою,
Я всім простягаю коротке ім’я
І серце, пробите стрілою.
Ой що я накоїв  — малий самодур?
Вгадав свою долю душею малою,
Що справді поцілить небесний Амур
У серце, пробите стрілою.
А кажуть, що серце -
се той же кулак,
Чому ж коли б’ється,
то плаче порою?
Відбив я у ранах стонадцять атак
На серце, пробите стрілою.
Ах люди ви, люди!.. Які ж ви слабі!
Зачаті любов’ю чи силою злою?..
Мій ніжний Амуре! Спасибі тобі
За серце, пробите стрілою.
Летить і минає життя мого мить,
Я тихо всміхнуся і вийду зі строю...
Ой що се у грудях щемить і болить?
То серце, пробите стрілою!
...

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»



Метки: видатні українці, Микола Сом
19:58 05.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

"Безсмертно сієш, смертно жнеш"

На свято Миколая 1920 року у шахтарському селі Юр’ївці на Луганщині родині Руденків було засіяно сином Миколою. І розпочалася дуже правильна за канонами кадровиків-соціалістів біографія. Батько – шахтар, мати – поралася на городі й ростила трьох малих.
У хатині глиняній, мов у печері,.
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері, –
Бо чоботів ні в кого не було
Шестилітнім хлопчик пережив страшну трагедію… «До хати внесли обгорілого до білих кісток батька. На шахті сталася пожежа батько кинувся рятувати друзів. Вони обгоріли, а він згорів.»
З цього часу Миколка став сиротою а сім’ю обступили невилазні злидні. Та горе у парі ходить і нещасних за собою водить… Під час дитячої бійки Миколці перебили зоровий нерв – і він осліп на ліве око.
Але життя тривало. Навчання в школі, перші поезії. Восьмикласником посів перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі серед школярів. Було й несподіване рішення таткових друзів на шахті Сутоган: вони прийняли школяра кандидатом у члени партії. Вступ до Київського університету і після місяця навчання – мобілізація до армії. Микола Данилович згадував: «Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував на медичному огляді». Не міг юний комуніст ховатися за спини товаришів. Служити довелося у Москві, серед «блакитних беретів» Берії в охороні дачі Сталіна. Коли почалася війна, рядовий Руденко почав писати рапорти з проханням відправити його на фронт. Але «дзержинці» на фронт не рвалися, тому його тихо вислали на курси політруків до Ново-Петергофа. Так Руденко опинився на передовій блокадного Ленінграда.
Тяжке поранення, госпіталі, ІІ група інвалідності, але він знову проситься на фронт. І служить до кінця війни інструктором пропаганди польового шпиталю. Війну закінчив у Кенігсберзі, серед нагород орден Бойового Червоного прапора. Демобілізувався у званні капітана, повернувся до Києва, хотів учитися, але пенсійні статки не дозволили. Поступив на службу редактором у видавництво «Радянський письменник» і присвятив себе поезії. На тлі соціалістичного ширпотребу засяяли шість його збірок. Руденка благословили на пост секретаря письменницької парторганізації, підсунули крісло головного редактора журналу «Дніпро».
Чого ще бажати? Десять збірок поезій, романи «Вітер в обличчя», «Остання шабля» читав увесь Союз, молодь зачитувалася його фантастикою. Він – депутат Київської міської ради мав квартиру в Києві, дачу в Конче-Заспі. Дружина – викладач медичного інституту, четверо синів.
Та на перешкоді став Карл Маркс. Микола Руденко дослідив «Капітал» і знайшов помилки. «Відриватися від правовірного марксизму було дуже боляче для мене. Так боляче, ніби з тебе здирають шкуру», – зізнавався фронтовий політрук.
У 1974 році у московському самвидаві академік Сахаров надрукував роман Руденка «Енергія прогресу». Після чого письменника вигнали з КПРС, виключили зі СПУ. Сім’я Руденка розбита, ні машини, ні дачі. Працював сторожем чужих дач у Конче-Заспі.
9 листопада 1976 року бунтар створив Українську групу сприяння виконанню Ґельсінкських угод. У світ пішла правдива інформація про порушення прав людини. Планета узнала більше ста імен політв’язнів. Руденка позбавили волі, помістили у психушку, а він звідти:
Йдемо звитяжно, переможно –
Немов гроза ідем!
Як перевиховать не можна,
У землю покладем!
І нам від того, скажем прямо,
За вухом не свербить
Усіх хохлів до’дної ями –
Будем, будем бить!
Не скорився? На лаву підсудних! 57-річний інвалід, орденоносець отримав 12 років концтаборів. В ув’язненні він створив збірки поезій «Прозріння», «За ґратами»; за допомогою дружини твори потрапили за кордон. За це Раїса Руденко отримала 5 років мордовських концтаборів.
Горбачов підписав Указ про позбавлення Руденка радянського громадянства. У грудні 1987 року родина емігрувала до США, де письменник удостоївся звання члена Української Вільної Академії Наук. Там було видано роман «Орлова балка» і поему «Хрест».
У квітні 1990-го Микола Руденко повернувся до Києва У 1993 році отримав Шевченківську премію. У 1995 р. видав нову книгу «Ковчег Всесвіту», з прогнозом майбутнього Землі.

1 квітня 2004 року Великого Громадянина України не стало.

Метки: видатні українці, Микола Руденко
16:17 04.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Іван Селезньов

3 січня 1856 р. у Києві народився Іван Селезньов, автор живописних робіт на історичну тематику (помер 31.03.1936 р. у Києві). Селянська родина, вуличне виховання. Початкову освіту здобував у київській гімназії.
З 1872 по 1881 рік Іван учився в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв у майстерні Павла Петровича Чистякова, який і пробудив інтерес у юнака до історичного жанру. Під час навчання за академічні малюнки і картини Іван отримав шість медалей: срібними медалями (1876 – отримав дві Малі срібні медалі, 1877, 1878 – Велику срібну медаль); золотими (1880, 1882). За програмну роботу «Яків упізнає одяг сина свого Йосипа, проданого братами в Єгипет» художник у 1880 р. удостоївся Малої золотої медалі.
На випускному курсі в 1881 році Селезньов удостоївся звання класного художника I ступеня за картину «Святий Сергій благословляє Дмитра Донського на битву». У 1882 році художник взяв участь в академічному конкурсі випускних програм і отримав за картину «Князь Дмитро Юрійович Красний у летаргічному сні» Велику золоту медаль з правом пенсіонерської поїздки за кордон на казенний рахунок.
Наступні три роки (1883-1886) Іван жив і працював у Римі.
“Алупка. Останній акорд”. 1885 р.
“У Помпеї” 1886 р.
З Італії художник повернувся в рідний Київ. Продовжив експонуватися в Академії мистецтв, брав участь у виставках Київського суспільства художників і Київського товариства художніх виставок. З 1886 по 1890 рік Селезньов викладав у Київській малювальній школі Миколи Івановича Мурашка. Одружився з Вірою Платонівною Ляміною і того ж року в квартирі сталася пожежа. Дружина захворіла на важку нервову недугу, довго лікувалася, рано пішла з життя.
Іван Селезньов був одним із організаторів Київського товариства релігійного живопису і разом зі своїми учнями по Малювальній школі Мурашко брав участь у відновленні фресок XII століття в Кирилівській церкві в Києві.
У 1897 р. Іван Федорович виконав образи для іконостасу Покровської церкви на Солом’янці в Києві.“Капличка”
На прохання Прахова Іван Федорович Селезньов виконав дві композиції «Стрітення» і «Хрещення» в Софіївському соборі.

Іван Селезньов виявився талановитим педагогом. Учні любили мудрого (називали «ходячою енциклопедією»), доброго, душевного учителя.
У своєму домі самітник давав уроки від 9 до 12. Плата 3 рублі та… дровиняку, бо на маленькій залізній пічці, щоденно о 12 –ій годині діти готували чай.
«Хліб-сіль на столі, руки свої; більше запрошень не буде», — говорив гостинний хазяїн. Іван Федорович снідав і продовжував щирі розмови з учнями про мистецтво.
З 1898 по 1920 рік Селезньов викладав малювання в Політехнічному інституті, з 1901 року прийшов працювати в Київське художнє училище, в якому з 1911 по 1914 рік був директором.“Квіти на підвіконні” 1921 р.
У своїй творчості художник залишився вірний історичному жанру («В Помпеї», 1886), писав також побутові сцени («Останній акорд», 1885) і реалістичні жанрові портрети (дружини, Миколи Мурашка і його дочки), пейзажі і натюрморти.
Помер Іван Федорович Селезньов 31 березня 1936 р. в Києві у віці 80 років.

http://uahistory.com/topics/famous_people/6951#prettyPhoto

Метки: видатні українці, Іван Селезньов
20:01 03.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Син українського кріпака приніс світові прикладну механіку

На сайті Стенфордського університету, поряд з ім'ям Степана Тимошенка гордо красується титул "герой інженерії", адже саме йому належить вивчення явища прикладної механіки.

Тривалий час вплив ідей українця був настільки потужним, що інженери між собою називали ці роки "ерою Тимошенко". Академії наук наперебій запрошували вченого — таких виявилось 16. Це ще раз підтверджує масштаб науковця.

Уже у 28 років Степан Тимошенко очолив кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті, а у 33 за підручниками "сина кріпака" навчалися кілька поколінь інженерів у багатьох країнах світу. Можливо, учений і залишився б в Україні, але постійна зміна політичної верхівки не залишала можливості займатися наукою.

Спочатку українця радо прийняла Європа, а потім переманили до себе Сполучені Штати — спершу Мічиганський університет, а далі — Стенфорд. Без його книжок не обходилося жодне будівництво висотних будинків, мостів чи літаків. Кращого спеціаліста з опору матеріалів, коливань та вібрацій не було.

Не меншої популярності здобув Тимошенко і в ролі викладача. Кожну лекцію він перетворював на вирішення конкретної інженерної проблеми. Часто навмисно робив помилки у рішеннях, чекаючи, доки студенти їх помітять. Потрапити до українця на курс вважали за честь.

Коли Тимошенко досягнув пенсійного віку, чемно написав заяву на звільнення, та в Стенфорді її розірвали на шматки і попросили залишитись. Українець викладав ще 10 років.

http://24tv.ua/gordist_ukrayini_tag5126/

Метки: видатні українці, Степан Тимошенко
18:18 02.01.2017
Фея Пальцевеерова опубликовала запись в сообщество з Україною в серці

Сергій Корольов

– Як ти думаєш, чому українські генії мусили жити під псевдонімами? – вхлудила мене Хомівна.
– Та не від солодкого життя. Наприклад, космічний геній Олександр Шаргей, щоб його не розстріляли більшовики, узяв документи загиблого Юрія Кондратюка. Геніальні одесити, раби сталінських шарашок отримали псевдо задля конспірації: світ знав професора Г. В. Петровича (ним був Валентин Глушко), а Сергєєвим величали Сергі́я Корольова. До речі, щоб розсекречувати прізвище, Корольову двічі забороняли погоджуватися на висунення Нобелівським лауреатом.
– Сергєєв, Петрович – не дуже українські прізвища.
– Що тобі сказати? Вони обоє – кондові українці. От послухай…
30 грудня 1906 р. (12 січня 1907 р.) у Житомирі народився космічний геній (жінки говорили «космічний Дон Жуан») Сергі́й Корольо́в.Його дід по матері – Микола Якович Москаленко — купець другої гільдії, бабуня – Марія Матвіївна Фурса — дочка стройового козака Матвія Івановича Фурси та Євдокії Тимофіївни Петренко. Хрестили Сергія таємно на околиці міста (зараз у тому будинку школа для розумово неповноцінних).
Мати Сергія, Марія Москаленко, після закінчення гімназії була насильно видана заміж. Корольов працював викладачем словесності у гімназії № 1 Житомира. Жінка хотіла продовжувати навчання, але чоловік заперечував, на цьому ґрунті вони розлучилися. Коли батьки розлучилися, Сергієві виповнився рік. Хлопець залишився з мамою. Батько сказав, що викраде сина й утече. Татусь переїхав до Києва, одружився вдруге, звертався до суду, щоб мати зустрічі з сином.
Мама відвезла Сергія до Ніжина на Чернігівщину до своїх батьків. Там бабуня заробляла тим, що солила та продавала огірки. Протягом шести років хлопчика не пускали самого на вулицю: боялися, що батько виконає погрозу. Перші уроки були домашні від бабусі та мами. Малий грався сам. Коли став дорослим, ніколи не запрошував гостей. Небом Сергій почав марити в шість років. Тоді над Ніжином виконував фігури складного пілотажу, а потім приземлився на Базарній площі льотчик Уточкін.
У дядька в Києві жив на вул. Костельній, на Солом’янці – вул. Некрасівська, 3. У 1916 р. Корольов переїхав до Одеси, бо мама одружилася з одеситом Григорієм Баланіним, начальником портової електростанції. Саме в Одесі Сергій нажив собі конкурента-суперника на все життя. Ним був Валентин Глушко з Ольгівської вулиці, Сергій жив на Платонівському молу в порту.
У вересні 1917-го хлопчик пішов до першого класу Третьої одеської гімназії, але через вуличні бої гімназію закрили. Довелося продовжувати навчання вдома.
В Одесі Сергій уперше закохався. Її звали Ксенія Вінцентіні, або Ляля. Вони були однолітками. Корольов і на руках навколо неї ходив, і під баржею пропливав, навіть виконав стійку на руках на даху міського моргу. Нарешті Ляля дозволила себе поцілувати.
Перед тим як поїхати складати іспити до Київської Політехніки, Сергій посватався. Ксенія відповіла, що не зробить цього, доки не буде самостійно заробляти. Восени 1924-го Корольов став студентом. В анкеті для абітурієнтів він записав себе українцем.У 1926 р. авіаційне відділення в інституті закрили, тому Сергій перевівся до Московського вищого технічного училища. Перший планер Сергій Корольов за власним проектом збудував і пілотував у Криму в 1929 році. Хобі – планеризм, літав на гідроплані.
1930-го Корольов закінчив МВТУ, залишився у столиці СРСР, а Ляля — Харківський медичний і за розподілом поїхала працювати на Донбас. Сергій удруге посватався до Ксенії, вона знов відмовила, бо три роки їм доведеться жити в різних містах. Корольов домовився з керівництвом лікарні й Лялю відпустили достроково, 1931-го Сергій і Ксенія одружилися. 11 квітня 1935 р. у Корольова народилася дочка Наталія. Однак Корольов швидко втратив інтерес до дружини; у ньому прокинувся прадавній інстинкт мисливця за черговою красунею.
Влітку 1938-го ув’язнили Валентина Глушка. На зборах, де колеги засуджували арештованого, Сергій Корольов заявив, що Глушко не може бути ворогом народу. За кілька днів взяли й Корольова. На допитах 31-річному конструкторові зламали щелепи.
Проти ночі 28 червня 1938 р. відбувся 15 хвилинний суд, на якому Корольову оголосили вирок — 10 років ув’язнення. П’ять років мив золото на Колимі. Коли шарашкам Берії терміново знадобилися ракетники, у концтаборі отримали вказівку відправити на Велику землю в’язня Корольова. Сергій дістався Магадана, але пароплав уже відійшов. Згодом з’ясували, що судно затонуло і жоден пасажир не врятувався. Наступного пароплава чекав шість місяців.
У Казані 1942-го року на заводі-22 розпочався тюремний роман Корольова з кресляркою Ніною: вони перекидалися словами, записками. 27 червня 1944 р. Сергій був достроково звільнений. Того ж дня він пішов свататися. Та Ніна вийшла заміж за того, кого напитала мама. Невдало. Сергій знайшов іншу Ніну. Шлюб із 27-річною перекладачкою Ніною Котенковою був щасливим. Вона залишила роботу і присвятила себе чоловікові, а він себе – ракетобудуванню. На цьому мисливський сезон закінчився. Сергій знайшов домашній затишок.
Після війни разом із Валентином Глушком був відряджений до Німеччини, де вивчав документи з розробки ракет Третього рейху. У 1946 році його призначено головним конструктором балістичних ракет, Курчатов створив ядерний проект, ракетний щит СРСР. 23 листопада 1950 р. в армію на озброєння поставлено ракети Корольова Р-1. У 1956 р. над Казахстаном вибух атомної ракети Р-5, за що Корольов одержав державну премію Героя Соц. Праці. У 1957 році Нобелівський комітет звернувся до Академії наук СРСР із проханням висунути на здобуття премії трьох науковців, чиї розробки відкрили людству шлях у космос. Кандидатура Корольова була поза конкуренцією, проте за інші місця боролися високі сановники. Тоді Микита Хрущов наказав відповісти, що конструктор супутника — радянський народ, а не Сергєєв.
Відсвяткували день народження Корольова, в останній раз заспівав улюблену «Чому я не сокіл», через день – до Кремлівської лікарні. Оперував міністр охорони здоров’я СРСР Б. Петровський. Лікар виявив пухлину, якої раніше не помітили, під час її видалення хворому стало погано. Запросили хірурга О. Вишневського. Той подивився на ледь живого Корольова й зауважив: «Вибачте, на трупах не оперую». 14 січня 1966 р. Сергій Корольов помер у реанімації в Кремлівській лікарні. Тільки у день смерті світові оголосили справжнє ім’я Корольова.
Донька Наталя стала хірургом, доктором медичних наук, 1974-го отримала Державну премію СРСР.

http://uahistory.com/topics/famous_people/6917

Метки: видатні українці, Сергій Корольов
Мы — это то, что мы публикуем
Загружайте фото, видео, комментируйте.
Находите друзей и делитесь своими эмоциями.
Присоединяйтесь
RSS Фея Пальцевеерова
Войти
ONLINE.UA
Подписывайтесь, если вы настоящий ценитель
ONLINE.UA!
ДОБАВИТЬ В ЗАКЛАДКИ
Спасибо, но больше не показывайте мне это окно!